Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

Я теж був молодим, скажеш ти, я теж мав свої зуби, займався сексом — то нічого, що надто швидко кінчав, але, все ж таки, мав його, — у мене були модні штани, я їх перешив зі старих дідових, усе було набагато крутіше, ніж зараз... Тепер у мене є «москвич», але я їжджу тролейбусом, у мене є дружина, але і вона не пам’ятає, що таке секс, ми вже іноді забуваємо, як нас звуть і коли у нас день народження. І дружина невдовзі мене поховає, і це нормально, бо ж я мужчина, а мужчини живуть менше від жінок. Правильно?

Правильно...

Кімнатою пробігають тіні забутих предків, я встаю на ноги, йду до клозету, знаходжу там дихлофос і починаю пшикати його собі у рота... Мені пече, мені боляче, але ж я дурак, і це здається мені нормальним, я маю на увазі споживання дихлофосу... Я хочу витравити всіх тарганів зі своєї голови, щоб вони не заважали мені жити, робити правильні вчинки, плазувати перед системою, мати порядну дівчину, яка б працювала бухгалтером в аудиторській компанії, роз’їжджати на червоному дореволюційному фіаті, взимку їздити в Славське, а влітку — до Євпаторії... Це було б досить нормально, ні?

Від дихлофосу мені паморочиться у голові, я падаю усім своїм обм’яклим тілом у фотель і намагаюся заснути, але це у мене не виходить, тому свої думки, наче через іржаву м’ясорубку, я скеровую до Яна, якого маю неодмінно вбити або покалічити, на крайній випадок — підставити, влаштувати йому таку подлянку, щоб він мене просто-таки зненавидів...

Тоді я сидів і думав про Яна, який, в принципі, нормальний хлопець, старий, скривджений, але нормальний. І я його люблю. Моя аналогія з тим, що я хочу порівняти, здасться надто примітивною, але тим не менш, я почав порівнювати Яна зі своїми речами, із тими речами, які супроводжували мене якусь частину мого життя, речами, які стали мною, які вписувались у мою дійсність досить гармонійно, але за якихось не досить зрозумілих мені обставин кудись зникли, якимось чином розтанули, розбились, розлетілись, залишивши по собі в моїй пам’яті важкі друзки свого великого значення для мого дитинства та і життя в цілому...

Колись у мого діда Воло був моторний човен. Дід його страшенно любив. Тоді мені було три роки, і я пам’ятаю, як дід мене катав по Дніпру, завозячи на острови, де ми ставили намет, розпалювали вогнище, готували макарони з м’ясом... пам’ятаю гамак, на якому я спав удень, бо ж тоді я ще спав удень, бо був малим, а дід тим часом щось лагодив у човні.

Той човен був нашою гордістю, гордістю нашої родини, він мав дістатися моєму волохатому татові, а не його брату, бо мій тато більше за свого брата піклувався про діда з бабою, допомагав звести новий цегляний паркан у провулку Ломоносова, допомагав діду Воло тягти з заводу якісь мікросхеми та випаювати з них конденсатори, у яких у невеличкій кількості знаходився якийсь дорогоцінний метал. А ще мій тато був більш чемний і не такий вульгарний, як його брат.

Окрім човна, у діда була ще і квартира. Двокімнатна, у старому будинку з червоної цегли. Окрім того, любивши мого батька, дід із бабою любили ще і мого дядю, тому вирішили, що човен дістанеться моєму батькові, а квартира — моєму дяді. Однак дід із бабою трохи поміркували й дійшли до думки, що це надто несправедливо, тому продали човен, а на ті гроші купили хату у селі під дачу. Таким чином у нас з’явилася дача.

Це було досить мальовниче село в сорока кілометрах від Черкас. Щоліта я приїздив туди зі свого розпеченого міста, вилазив на величезний клен, який ріс посеред двору, і горланив пісні — коли мені набридало горланити пісні, я йшов пастися на город. За порадою бабушки, я не мив те, що зривав, і їв жменями усе, що попадалося під руку. Зазвичай, то були полуниці та солодкий горох, пізніше — чорна смородина і маленькі огірки, аґрус та ще біла, недозріла морква... Коли мені набридало пастися, я йшов на невеличкий замулений ставок, де ловив на саморобне вудлище карасиків, які під вечір загнивали і віддавалися сусідським кішкам, ще я бігав у центр купляти жувальні гумки й пряники. Я пив молоко і загоряв під липневим сонечком, я крав із чужих городів кабачки, з яких моя турботлива мама робила смачні оладки, я пив дачний чай із липи, чебрецю, звіробою, материнки, меліси та м’яти. Щоранку я накручував по десять-двадцять кілометрів на своєму саморобному «лісапеді». Під рамою. Мене скрутить, а я босими ногами педалі наярюю, супроводжуючи це все імітацією мотоциклетного двигуна... У Софійці я перетворювався на маленького сільського цигана. Мої руки були чорні, мої ноги були ще чорніші за руки. І, чесно кажучи, мені подобалося бути циганом. У цьому було щось дике, неприборкане і справжнє…