Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

До мене іноді дзвонили друзі, пропонували поміч.

— Може, тобі чимось допомогти? — співчутливо питали мої друзі.

— Позичте гривень триста, — відповідав я.

Вони цинічно клали слухавку.

— На хуй, — так само цинічно промовляв я в порожнечу коротких гудків і, не звертаючи ні на що уваги, продовжував спустошувати себе та холодильник. Окрім усього цього, я мав купу проблем із навчанням, із дівчатами, із алкоголем і тютюновою залежністю, конфлікти з друзями, де призвідником конфліктів завжди був я.

Одного з таких депресивних вечорів я вискочив на вулицю, зловив попутку, доїхав до залізничного вокзалу, сів у потяг і вирушив до західного кордону. Через проблеми з військкоматом у мене не було закордонного паспорту, не було двохсот доларів, не було нічого, що допомогло б мені якось перетнути кордон...

Якусь там кількість годин я їхав у запльованому, просмерділому копченою ковбасою вагоні разом із гуцулами, які були схожі скоріш на персів чи пакистанців, аніж на слов’ян. Гуцули виявилися досить скнарими, тому вони їли мої харчі, куплені на одній станції під Києвом, а я не пив їхньої горілки. Я палив свої цигарки, а вони — мої. У дорозі ми багато розмовляли (цього вони не жадували), дивилися правді у вічі, розглядали дівчат, які їхали в Лодзь, розмовляли з дівчатами, які їхали в Лодзь. Були ті дівчата з Харкова, тому гуцули якось сторонилися їх, але, зрештою, така інтернаціональна та космополітична річ, як горілка, розв’язала їм язики, і вони решту шляху нешляхетно бубоніли про шляхетні речі...

У Львові мене зустріли мої подруги Інга та Дзвінка, яким я допомагав писати одну з їхніх інститутських робіт одразу після трагедії на Скнилівському летовищі. Інга мешкала у Львові, а Дзвінка в Рудно, тому ми всі поїхали до Інги. Вона порадила їхати через Волинську область до Хелму, тому що там більш ліберальні й поблажливі прикордонники, але я стояв на своєму й хотів до Пшемислю. Ранком ми пішли на ринок, придбали все необхідне, взяли в борг у хлопця Інги, такого собі відгодованого західноукраїнського бичка, триста доларів і вирушили на залізничний вокзал.

Як було вже зазначено, закордонного паспорту в мене не було, проте у мене був наш, український паспорт, яким я неодноразово рятував собі якщо не життя, так нирки або свободу. Зазвичай мєнтів дуже ображає відсутність паспорту. Цей паспорт був як звичайнісінький паспорт, але замість печатки групи крові у мене була цікава печатка чогось іншого. Незбагненного жовтого, надто підозрілого кольору. Зазвичай я казав, що це міжнародна печатка недоторканності, тому що мій батько якийсь там дипломат та дипломант усіляких міжнародних премій і ним опікується сам Хав’єр Солана разом із чорномазим Кофі. Мєнти ніколи не вірили, а от усілякі охоронці й працівники пропускних служб цілком довіряли мені.

Із цим самим паспортом я намагався перетнути польський кордон. У мене нічого не вийшло, тому довелося дати всього-на-всього двісті п’ятдесят доларів і три пляшки горілки. Три пляшки, щоб провести ще сім.

У той час, коли я перетнув кордон, ця безглузда витівка видалася мені дійсно безглуздою. Я не мав ані мети, ані грошей, ані бодай якогось настрою блукати незнайомою мені країною, де живуть колишні поневолювачі українського народу, які розмовляють на майже не зрозумілій мові. Тобто мова більш-менш зрозуміла, але ж я польською ні бе ні ме, і взагалі, взагалі, шо за, шо за, шо за шиза, браза?!?! На руках у мене було трохи більше п’ятдесяти доларів. Це приблизно сто шістдесят злотих. Що я міг купити на ті гроші? Хіба що поїсти трошки. Так, сьогодні, завтра, ну максимум післязавтра. А житло, а інша біда. І взагалі, якого милого мене туди понесло, до цих ляхів, до цього сраного Євросоюзу?

Прикольно, подумав я тоді, прикольно...

Ніколи не отримував від різних асоціацій та закордонних культурних меценатів ані грантів, ані грошових дивідендів на літературну діяльність за кордоном. Ці гранти полюбляють отримувати різного роду письменники та поети, які за кордоном ніхуя не роблять, а чешуть лише язиками, як же ж у нас, за кордоном, файно, і як же ж у вас , в Україні, погано. Потім вони приїжджають на Батьківщину і починають або бухати, або випускати чергову книжку про те, що національна свідомість, дух українства ще не згасли, і ми маємо — але доля месії лягла на мої плечі, — тож я маю підняти тебе, о багатостраждальна нене, з колін. Потім вони деякий час бухають, знову їдуть за кордон і вмирають десь там у швейцарських або австрійських Альпах чи в Татрах.