Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

Сам син поета, на відміну від мене, був бидлуватим, але йому все одно якісь там громади вручили ордер на трикімнатну квартиру. Мер мене одразу полюбив, став моїм заступником і меценатом моїх дитячих поривів. Він для мене був Омельченком, а я для нього — Кличком.

Після цього були ще вистави, роль хлопчика-дебільчика у п’єсі Карпенка-Карого «Суєта», головна роль у п’єсі Горіна «Браво, Маестрику», де я був Маестриком, роль двоюрідного племінника Ромео у виставі того ж Горіна «Чума обом домівкам вашим» та інше. Я пам’ятаю своє зоряне минуле, як мене впізнавали в транспорті люди, як запрошували на телебачення, радіо, як мене годував шоколадом завше пропрезидентський мер Олійник...

Добрий був час. І не дарма я зробив акцент саме на цих двох моїх роботах, власне, не зробив акцент, а просто так трапилося, що вантажник і актор — неоднозначна паралель і досить цікаві професії, а головне, популярні. І в будь-якому випадку, що б тебе не гризло, хто б тебе не кусав, як би важко не жилося, ким би ми не були — поетом чи каменюкою, — варто залишатися людиною... І хоч я маю ну дуже вже шкідливий та збитошний характер, теж здатен на деякі вчинки, гідні людини з честю, яку я втратив ще у школі... і це саме тому, що найбільш гріховні люди — це діти, і Мрожек це довів...

У школі я мав образ замріяного хлопчика. Я був бунтарем і диваком. Мене любили дівчата і недолюблювали хлопці. Не всі, звичайно, але недолюблювали. Я не був у класі найсильнішим, не був забіякою, й оцінки мої бажали бути кращими. І, незважаючи на погані оцінки, був я одним із найрозумніших у школі, мене постійно запрошували на всілякі вікторини, такі собі інтелектуальні конкурси, де завжди був один і той самий приз — збірка віршів Ліни Костенко. У мене було сім таких збірок.

У третьому класі я вхитрявся ховати зошити з поганими відмітками під сусідський килимок. Я це робив тому, що за двійки отримував паском по дупі, але моя дитяча наївність не передбачала такого повороту подій, як те, що сусіди іноді цей килимок витрушують, а значить, знаходять ті зошити. Вони повертали ті зошити моїй турботливій мамі, а вона, у свою чергу, ховала їх до мого ранця, чого я не помічав. Одного разу в мами увірвався терпець, і вона мене добряче відлупцювала. Нормально, подумав я тоді, нормально. Коли був я у восьмому класі, моя мама переїхала до Києва, залишивши мене на виховання вулиці. Я став покидьком. Це було пов’язано з великими грошима, які мій батько пречудово умудрився заборгувати якимсь рекетирам. Це був дев’яносто сьомий рік, коли рекет і дрібнобуржуазний бандитизм ще мали значний вплив на суспільство та деякі його прояви. Батько сказав, що йому впадло заробляти ті гроші — нехай приходять і вбивають. Мама ж не хотіла залишатися вдовою, тому вона поїхали до Києва шукати ліпшої долі. Віддавши батьків борг, вона з ним розлучилася і сказала, що розлученою почувається краще. На канікулах я приїздив до своєї мами і волів залишитися жити у Києві. Ні, сказала мама, я тебе поки що не потягну. От закінчиш школу — аж тоді. Тому я чекав закінчення школи, щоб переїхати жити в Київ, розпочати нове життя, розпрощатися з усіма минулими друзяками, проблемами, залишити після себе купку лайна, а з собою взяти лише все необхідне. І я дочекався...

Тоді мені потрібен був мегаполіс, шум автомобілів, сирени швидких, ринки та площі, інфраструктура з усіма її перукарнями, молочними магазинами, аргоцентрами, мережами ресторанів та авітамінозом. Мені як повітря були необхідні метрополітен і трамваї, тролейбуси та маршрутки дальнього спрямування, річковий вокзал, скло, метал, каміння, банки та біржі, бляді та фунікулери, філії американських церков, де збираються побиті цвяхами та сережками діти урбану, мені потрібен був важкий рок металевих та гіпсокартонних вулиць, колоністські замашки власників торгових кварталів, підземні переходи, сталінський ампір, автомати з кавою та банкомати, збіговиська представників різних молодіжних і не тільки субкультур, книжкові крамниці, полиці, ринки, музичні крамниці, скульптура, архітектура, цигарки та розбиті слоїки з молоком, з іржею, з кров’ю, з клеєм, з цукром, сиропом та з олією, на якій мав би послизнутися бодай один порядний Берліоз. Я прагнув ніжності, жорстокості, вбивств, народжень трійні, магнітів і сталактитів, вирізаних апендиксів та випадкових перехожих, радіоактивного повітря, повітря з важкими металами та розбитих мрій... Усе це міг мені дати Київ.

Усе необхідне і складало всі мої речі. У двох звичайних, навіть не дорожніх сумках я перевіз свої пожитки. Це була пара брюк, дві теніски, дві сорочки, з півтори сотні касет із музичними записами і десяток зошитів. Усі інші речі були настільки стаціонарними, що взяти їх з собою означало би просто порушити їхню гармонію з місцем, де вони лежали чи до чого були прикручені. На цих речах навіть пил не витирався — настільки вони були стаціонарними й органічно приживленими до свого місця. Через деякий час я забрав настільну лампу й однокасетний магнітофон.