Юрій Логвин: Перунові стріли

- Гра є не Тарон. Грає доля проти мого вміння. Я граю насупроти доля. Доля не можна заговорити.

А Півник все зрозумів. І він, коли вони вже були під Києвом на Дніпрі, тихо спитав:

- Мій господине! Невже не можна виграти всупереч долі?! Невже не можна заворожити долю?!

Варяг похитав головою.

- Ніяк не можна. Ніяк. Все можна. Це - ніяк!

З розгону по колодах пустили човна на воду.

Ні весла не вдаряли, ні вітрило не розпустилось, а човен різав і різав синю воду, а вона дзеркалила його золоті блискучі боки.

Та мить споглядання золотих гнутих боків, золоте віддзеркалення у безодній сині теплої дніпрової хвилі потім розтяглася на весь час його плутаного, химерного шляху життя.

Йому здалося, що бачить він себе в той давно втрачений, розтриньканий, змарнований, спалений і водночас казково дзвінкий час, коли він самотужки підбирає мелодію і співає віншування могутнім веслярам.

Напружилось вітрило колесом, засвітилось сріблом, тремтять, дзвенять від напруженої гонитви круті боки човна, ріже високий і гострий ніс чорно-синю воду.

Он там далеко-далеко внизу пливе-лине золотий човен по найтемнішому, по найглибшому звиву русла, минає сліпучі одмілини, бронзові смуги вогкої ріні, смарагди та срібло прибережних гаїв та заростей шелюги.

Він стоїть отут вгорі на височенних київських кручах і споглядає, як він, малий тоді, видерся по штагах на рею і примостився на самім вершечку щогли, споглядає блакитні далекі придніпровські гори.

І не бачить його, сивого, сутулого, з глибокими зморшками на худому обличчі.

А він сивоусий бачить його, малого, веселого мандрівця і співця, як він дряпається по штагах на рею.

А він, той меткий хлопчина, не бачить сивоусого підтоптаного мужа. Мужа мудрого, знаючого, умілого і вправного у різних ремеслах.

І нічого йому не шкода з усіх років прожитих. Тільки шкода тієї безжурності, що минула, розвіялась, пролетіла птахом, продзвеніла піснею і розтанула над блакиттю Дніпрових плесів, над золотом Дніпрової ріні.

Він плив разом з дядьком Півнем у найдальше руське місто Тмуторокань. А там ще далі в Обези, що горами зривались у сині хвилі Чорного моря. Щоб там за соболине хутро, риб’ячий зуб та соколів дістали в Обезах золотого піску, свинцю та міді. І все для храму київської Святої Софії.

Сам князь великий послав Півня. Князь і довірив усю справу і рятував вірного слугу від помсти в Києві. Князеві він був потрібен. Водночас князь знав, що не вибачать родичі гінця відданого йому чоловіка… Тому й відсилав від помсти подалі, а для себе з великою вигодою - знав, що тільки нагла смерть завадить смердові виконати князівський урок.

А малого Півневі дозволив тіун взяти, щоб допомагав доглядати за соколами. Соколи були в дарунок обезьким князям. Але Півень тільки одного подарував, а трьох проміняв на золоту смальту.

Вони привезли все загадане - золото, свинець, мідь. Навіть золоту обезьку смальту для майбутніх мозаїк. І за смальту князь сам подав вірному слузі срібну гривну на шию.

Коли вони повернулися до Києва і йшли на поклон до городника, то побачили - мури Святої Софії виведені не менш, як на дві косих сажені. Мури згори накриті солом’яними кулями. І їх згори притрусив перший сніг.

За пакіллям тину не було колотнечі, гомону, гуркоту, не рипіли вози, не дзвеніли сокири й молотки. Тільки від ям з вапном клубочилась густа пара. І все довкола присипав пухкий сніг.

Сніг завис на золотому, ще не опалому листі, на ще зеленій траві. Сніг припав незайманим весільним запиналом на дубових хідниках Верхнього Міста.

Сніг рипів під збитим, подертим взуттям. Поодинокі сніжинки падали на розпашілі, засмаглі до бронзового щоки.

Півник зняв обезьку баранячу шапку і звів до неба лице.

Прохолодні сніжинки гамували лихоманку чекання.

Із сірого теплого неба сипались пухнасті сніжинки.

Для Півника починалась перша київська зима при будові храму Святої Софії.

Тихо, тихо сіялись сніжинки і десь неподалік співали величальну пісню молодому.

Ще й тепер, більш, ніж через тридцять років, пам’ятав сивоусий майстер той сніг на золотому листі.

Так, більш, ніж три десятиліття проминуло тут у Верхньому Місті при будові, при оздобі Святої Софії, при впорядкуванні подвір’я і службових будов.

І знов він побачив себе на верхівці щогли, над срібним вітрилом, над золотим човном, який різав гострим носом блакитні відбиття хмар у дніпрових струменях.