Юрій Логвин - Перунові стріли

Впірив білі очі у смагляве, але зблідле до сірого обличчя. Той не витримав погляду старого чародія і впав на коліна. Варяг опустив сокиру до пояса юнакові. Зачепив вістрям леза і рвонув. Пояс відлетів набік. Воїн вхопив юнака за плече і звів на ноги. Зразу ж перекинув сокиру в лівицю, а правицею роздер башмет, рвонув шерстяну сорочку. І натовп не стримався і в одне горло вигукнув, бо з-під сорочки виприснули пружні дівочі груди. Варяг рвонув і очкур на штанях. Штани впали.

Тут знялась справжня веремія! Чорновусі, чорнобороді, чорноокі люди волали щось кожен своє. Півник не міг зрозуміти, чи вони обурювались діями Варяга, чи тим, що іноплемінник зайда, та ще й дівкою виявився!…

- Підемо човен, малий горобець! Брати торбу зброя і речі. Срібло не торкатись кінець пальчика! Бо - біда!

Малий швиденько кинувся збирати здобич і складати до великого міха з плямистої нерп’ячої шкіри. Бо великий козуб уже висів у Варяга за спиною. Варяг затягнув очкур на міхові і повісив собі на плече здобич.

Срібло лишилося на потолоченій траві і просто різало очі своїм відблиском. Люди крикнули тлумачеві:

- А срібло?! А кінь?!

- Моя зброя і речі. Князь кінь, сідло. Срібло…, - Варяг розвів руками.

А що в правиці він тримав сокиру небаченої величини, то сонце зблисло на заточеному жалі леза, мов блискавка. Варяг обійшов навколо чотирьох бранців і плюнув кожному під ноги. Голосно і соковито. На двох обісраних, що залізли в ковбаню, і не зиркнув.

Але Півник затримався і обдивився кожного, немов хотів їх закарбувати назавжди в своїй пам’яті. Йому стало гидко від їхніх личин, бо тепер вони були зганьблені, обкаляні і обісцяні. Стояли на колінах, хоча їх переможець уже відступив до моря і на них і не обернувся.

І враз таке зло в нього скипіло, запекло йому, що він висмикнув з піхов Варягового ножа. Повернувся і підскочив до голої дівки. Вона побачила ножа в його руці і підвела вгору підборіддя, щоб йому було легше їй перерізати горло.

Але тут його мстивість зробила ніби якийсь стрибок. Блискавично він зрозумів - їй хочеться гордо сконати. Хлопчик зробив швидкий крок уперед. Всі ахнули, бо думали, що він всадив їй в горло ножа. Але він вже був у неї за спиною. Тепер вона була нижча за нього. Він схилився і з одного помаху розрізав пута. Славні Варягові вузли! Та й ніж був, як бритва до гоління!

Дівка не втримала рівноваги і впала лицем у траву. Перекинулась і випросталася голічерева.

А Варяг таки був справжній чаклун, бо вже здалеку, не обертаючись, він закричав:

- Пєкунс! Не будь сунс! Не заглядай на куну. Ще буде тобі й буде… Як кажуть: «Життя проклятий, бо куна кудлатий!»

Півник вмить наздогнав Варяга.

- Мій господине, як ти взнав, що вона дівка?

- Перше - сиділа як коло срібної ями. Коли мерзне пес чоловічий - він гріє рука і нога. Коли мерзне сука - вона гріє срака… Друге - як запах…

- Як запах може зрадити перевдягненого?

- Страх дає піт. Піт баба, піт дівка інший. Це ти ще взнаєш, стати коли парубок. Завести собі бабу для радість…

- Для цього треба одружитись, мій господине!

- Е, Пєкунс, одружитись для клопіт і лихо! А бабу молодий парубок для радість… Тільки треба злато-срібло витрачати… Як кажуть в град Новгород: «Чого бідний? Бо прутень мідний!»

І Варяг зареготав на все горло. Сміявся довго, від душі! Певно щось про Новгород згадав і тамтешніх жінок.

А Півник далі не став розпитувати про такі речі, на які Варяг давав незрозумілі відповіді. Але все так і було, як казав Варяг. І коли все те сталось, Півник тільки дивувався, як йому все напророчив Варяг. І, взагалі, все що віщував Варяг, збувалося. Щоправда, одне раніше, ніж він напророчив, а друге пізніше.

Сніг випав на два дні пізніше.

А буря з моря прийшла наступного дня. Принесла чорний водяний стовп. Він розбився об пагорб із заростями ліщини. І з нього висипалась незліченна кількість маленьких рибок. Варяг як сказився - понагрібав із кущів два здоровенних міхи! Перев’язав і перекинув через плечі - один спереду, другий ззаду. І все волав, мов божевільний: «Ренді, ренді!» Майже всю сіль на них витратив. Всяку розважливість стратив. До всього натягнув сітку. На сітку рівненько висипав цих дрібних, синьоспинних рибок, а знизу розклав багаття. Закидав багаття свіжою вербовою й вільховою тирсою і трісками. І таку коптильню влаштував, що обези прибігли із селища - чи не горить човен варязький?…

Залога з дядьком і соколятником повернулась на три дні пізніше, ніж Варяг передрік. Але повернулись щасливо - принесли все, що замовив каган, і чотири великі паки золотого скла для мусії - от як зметикував вуй Півень! Півнику так кортіло хоч краєм ока, хоч мигцем побачити золоте скло для мусії. Проте дядько був невблаганний. Так Півник ніколи і не бачив того золотого скла. Казали, що воно навіть на Святу Софію не пішло, а було вже в храмі патрона самого кагана Ярослава - храмі Георгія-Змієборця. Ну, всі той храм знають. Він на заході від Святої Софії.