Юрій Логвин - Перунові стріли

А далі Варяг почав чинити щось зловісне. Позатуляв усім полоненим вуха розім’ятим воском. Натягнув їм їхні ж башлики на голови, пов’язав так, щоб вони нічого не бачили. А за тим по одному відхиляв башлики. І затуляв. Пов’язаний починав корчитись, задихаючись. Тут Варяг підставляв під затиснуті ніздрі наче ложку із сірим порохом. Враз відпускав ніздрі. Бранець щосили тягнув повітря носом. Та вдихнувши пороху, починав задихатися, корчитись у судомах. Та за якийсь час заспокоювався, ставав ніби сонний і витягався на весь зріст. Коли всіх людоловів Варяг заспокоїв, то витяг із затихлого здорованя повстяний м’ячик. Спитав щось. Той швидко і послужливо відповів.

- Ну, Пєкунс, ідемо робити ганьбу ворогам. Тепер їх поїти… До селища крапля води не дати!…

Варяг напоїв їх водою з баклаги і позатуляв знову пельки. Крім здорованя. В інших же і воску не повиймав із вух. З трьох здер, зрізав, зірвав геть увесь одяг. Лишив тільки башлики на головах та пута на руках. Кинув усі лахи у вогняну яму. Півник спостеріг, що яма за ніч збільшилась, бо жар опустився. Всі лахи вмить схопились вогнем і пішли димом. Брав кожного за шию і ставив лицем до стежки. Поначіпляв на них усю їхню зброю і торби з їхнім начинням.

Рудобородого, чорнобородого і юнака Варяг лишив одягненими. Голий здоровань запопадливо показував дорогу до річечки. По дорозі забрали зі схованки чорногривого, золотої масті, коня. І срібне сідло знайшлося. Варяг осідлав коня, але ані сам не сів, ані малому не дозволив скочити в сідло. Взяв коня за вузду і потяг його за кущі. Там щось робив з ним. Щось чи то співав, чи просто бубонів.

Вивів коня і подав вуздечку малому. І той потяг коня за собою. Бо скакун став тихий, мов янголятко, і слухняний, як собака. Вони отак і пройшли тим шляхом, яким потрапив на гору Півник.

Чим ближче підходили до княжого гнізда, тим якось ніби мулько на душі ставало Півникові: злість наче на людоловів і не проходила, але… ніби ото належало йому зробити щось гидке…

Варяг поклав важенну лапищу хлопчику на плече:

- Бач, помста - добре зразу! Як гарячий млинець. Солодка помста - швидка помста… Я не злий вікінг… Але я єсть справні старий час вікінг. Справжній вікінг буде добре злий, лютий! Щоб інші знали - вікінг не робить м’які діла!

І варяг це довів. Він прогнав поборканих людоловів і коня-красеня під дорогим сідлом через усі оселі, що були розкидані по долині річки. Зрештою підійшов із своїм полоном до княжого гнізда. Звичайно ж, всі обези з попередніх поселень полишили свої справи і прийшли великим гуртом до княжої садиби. Та княжа охорона в огорожу не пустила ні Варяга, ні Півника, ні полонених, ні когось із натовпу. Переказали, що князь прибуде на луг до ріки. Ну а князь туди не прийшов, а приїхав верхи. На половому стрункому коникові. На конику сідло золочене, вуздечка срібна з блакитними камінцями. А чубок і хвіст коня червоним пофарбовано.

Князь владним порухом правиці показав, щоб прикрили срамоту цим полоненим. Не гоже бо князю чужу срамоту споглядати! Та ще й простолюдинів. Так переклав той злодюга, що знав ромейську мову. Ну а Варяг вже переповів Півникові. Тоді Варяг зняв з полонених і торби, і зброю, і башлики. Башлики пов’язав на поперек, щоб прутні прикрити. На тому не заспокоївся, все з торб злодійських повитрушував на траву. І всі побачили - в торбах були бруси-зливки сліпучо-білого металу, кліщі, молотки, зубила…

Жодна риска горбоносого чорновидого обличчя князя не зрушилася. Тільки було помітно, що він трохи зблід. Щось коротко кинув своїм охоронцям і повернув коня до свого двору.

Полонені стояли перед натовпом і тремтіли, трусилися чи то від страху розплати, чи від поразки і сорому.

Коли князь покинув зборище, Варяг підійшов і здер з голих башлики. Натовп обурено загудів. Але Варяг підняв сокиру і всі замовкли. Він підступив до полоненого тлумача і щось йому сказав. Тлумач переклав присутнім обезам на їхню мову. Збори невдоволено і вороже загули. Підскочив Півник і запитав у Варяга, про що той говорив з тлумачем.

- Я їм сказати - борода не дав моєму хлопець сцяти, бо він єсть просився. Тепер я їх повсцикаю, бо вони не хотять сцяти…, - пояснив Варяг, ніби чогось чекаючи.

Справді, натовп розступився, і молодий поселянин подав повен бурдюк. Варяг показав йому, щоб він покуштував при всіх воду. Щоб всі бачили, що вода без отрути і всякого зілля.

Молодик підняв і натис бокастий бурдюк і вловив устами тонку цівку кришталевої води. Варяг кивнув головою: «Добре!» тоді людям: «Хочете скуштувати?». Двоє чи троє наставили долоні, покуштували воду з бурдюка. Покликав Півника. І він зробив кілька ковтків. Після Півника сам узяв бурдюк. І поволі пройшовся, як ото князь погарцював перед бранцями. І все дудлив воду. Зрештою підійшов до здобутого коня і приснув на нього з рота водою. Кінь струсонув гривою і тихо заіржав. Воїн з насолодою видихнув повітря і витер уста і коротку бороду.