Юрій Логвин - Перунові стріли

- Ну й вигадав ти, Півню! З тебе вийшов би добрий воротар чи вартівник при порубі. Треба буде воєводі сказати!…

Коли вони всі - дядько, небіж та полоненики прийшли до істобки, хтось із холопів спитав глузливо:

- Ну як там у городника? Прохолодно і проголодно було у стайні?

- Не було жарко… Жінка дати теплий білий хліб… Городник дати пити мед із хмелем…

А Лях затято мовчав.

Після обіду дядько з Будом, Тальцем і полонениками погнав коней пасти.

А Півник лишився в істобці прибирати.

Але весь час думав про калік-жебраків.

І страх хвилями напливав на нього. Він пішов до східного кута, де дядько повісив глиняного бога із сяйвом навколо голови, і почав молитись, щоб бог був ласкавий до тих калік-бідаків. Щоб ніколи бог не покарав його, не відступився від нього і не зробив його жебраком.

Коли Півник помолився перед богом, виліпленим на глиняній дощечці і розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.

І він страшенно зрадів, бо зрозумів, що бог його почув…

Веселий, щасливий, він побіг на полювання - треба годувати яструба. Щось починав яструб занепадати.

Та у вівторок, коли Півник знов лишився на цілий день в істобці і розмішував вівсяну кашу кленовою кописткою, Реп’ях загарчав. Це вже було щось надзвичайне.

Визирнув на подвір’я і вгледів дивного чоловіка, ви тільки собі уявіть - у шкіряних штанях. На палиці через плече він ніс цілу низку перепілок. За ним поспішали два собаки білі та строкате, чорне з білим, порося. Оце так диво.

Хлопчик вибіг до дороги й привітався з чоловіком. Той спинився і сперся на коротку дарду.

- Порося сподобалось?

- Авжеж. Такого не бачив.

Чомусь Півник відчув, що йому зовсім байдужий жовтоокий яструб. Хижак поступово підупадав і наближався до загибелі. Пір’я поламане на кінцях, без полиску. Годинами птах сидів непорушно, хворобливо наставивши пір’я. Без лету, без свіжої крові хижий птах гине. Це всім відомо.

- Давай заміняємось на порося.

- А що ти на обмін маєш - як рівний у рівного спитав мисливець.

- Доброго яструба. Отакенного! Як орел! Ти ще такого не бачив.

- Хе-хе! Оце я і не бачив, - розвеселився мисливець. Та коли Півник притяг клітку з крилатим бранцем він тільки й вимовив:

- Ого!

І зразу ж погодився зміняти на порося.

Без сумніву, мисливець був людиною щирою і віддав Півнику порося з повідцем, щоб не втекло, п’ять перепілок і ножик з кістяною мережаною ручкою.

Коли ввечері пригнали коней, дядько зразу ж спитав:

- Де яструб?

А перед тим, скільки вже були днів у Києві, наче й не помічав птаха і те, як він занепадає.

Холонучи від страху, що вчинив без дядькового дозволу, Півник і не став справдовуватись, а просто відповів:

- Зміняв на строкате порося.

- А це? - кивнув дядько на ножа при очкурі.

- І це за яструба. І ще перепілок дав. Я тобі з кашею зварив.

На мить дядько насупився та зразу ж махнув рукою.

- Шкода. Хотів на Подільському торжищі продати. Поспішив ти, Півнику. Ми добру монету втратили…

Порося виявилось навдивовиж веселе і, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. І одну дивну здібність виявив хлопчик у поросяти - воно мало незгірший нюх, ніж Реп’ях.

Він це помітив при такім випадку.

Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкіри для лагодження збруї.

Він поклав її у траву і наказав Реп’яху віднести до істобки. Так, заради забави. І пес поволочив шкіру не стежкою, а просто вгору, по схилу.

А порося припнув до ліщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.

З повним вже цебром Півник піднявся до поросяти, відв’язав його і попрямував до стежки.

Та порося зарохкало, заметушилося і потягло хлопчика вгору по схилу. І п’ятачком нишпорило по траві, принюхувалось, наче шукало сліди Реп’яха. І таки повело до істобки точно по Реп’яхових слідах.

Тоді малий намочив ганчірку рештками житнього кисілю і потягав ганчірку подвір’ям, а потім закопав у пісок.

А рештки кисіля на пальці дав понюхати поросяті.

Порося кувікнуло і кинулося подвір’ям бігати і нюхтити землю, поки віднайшло місце схованки.

І порося він назвав Ходою. Як ото в старій загадці:

Хода ходить,

Виса висить.

Виса впала,

Хода з’їла!

З часом Півник зауважив, що Хода також, як і Реп’ях, виконує накази: «Стій. Лежи. Візьми…»

Але часом на порося нападали такі веселощі, що воно ставало просто скажене, розбишакувало, як тільки могло.

Добре, якщо це траплялося біля істобки, або десь на вигоні…