Юрій Логвин - Перунові стріли

- Не кажіть, брате, - голос старого Тальця. - Ви самі бачили, як він сьогодні плинфу вантажив, на верхи тягав.

- Тю на нього, на навіженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помітять та похвалять!

- Він не для похвальби пнеться…

Малий зачаїв подих - це говорив Лях.

- …він пнеться, щоб його помітили і до себе взяли, щоб до них прирівнятися…

- Хе-хе! Далеко куцому до зайця…

- Ні! Цей виб’ється нагору. Де на своєму череві проповзе, де на ваших горбах виїде,… - сказав Лях і замовчав. І більше ні слова.

Інші робітники ще за щось лаяли дядька, але останні слова, що чув крізь сон малий, були слова Будого:

- Набридло мені коржі пекти. Піду до городникової служниці, попрошу ковша закваски. І випечу добрий хліб житній.

Та наступного дня, ще на самім світанку приїхав верхи городник і загадав усім поспішати на Поділ та вантажити перепалений вапняк і возити до будови Софії.

І цілий день Півник був сам на господарстві.

Навіть кашу зварив.

Хоч була каша недосолена і вугілля в неї чимало налетіло, їли всі з насолодою і мовчки. Один тільки Будий невдоволено зауважив.

- Вугілля забагато в цьому вареві.

- А тебе ніхто не примушує їсти вугіль! - гостро зауважив дядько Півень, кліпаючи запаленими червоними повіками. - Замочуй ячмінь на кашу. Грибів не жалій. Вранці сходи до городника. Його ключниця тобі дасть закваску на хліб. Завтра божий день - неділя. Праці не буде. Тільки коней поженете на Либідь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лівому березі Либеді. А Лях і Німець підуть до городника на подвір’я і сидітимуть у нього в колодках…

Всі застигли, просто отетеріли.

Першим підняв голос Талець.

- Півню! Ти… ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сиділи!

- У боярина добрі ловчі пси і воїни є, вірні холопи є. Пущі древлянські, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От і вся моя челядь. Як підуть бранці і сховаються в земляків та знайомих. Бо вони собі зажили приятелів за окаянного Святополка. І тоді мені всі дні з вами з рабського корита сьорбати і боярську руку лизати?! Не тому я вірно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Відроблю йому борг і тоді всі ви хоч в ірій летіть, як крила маєте. І пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозуміли?! - гостро спитав у Ляха і Німця.

Ті закивали. Німець покірно, показуючи всім видом, що розуміє обставини і жорстокий наказ. А Лях хоч і кивав, та не стримався.

- Ти єсть жорстокий кат!

- Не гніви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!…

Малий прокинувся, бо відчув, що дядько Півень дивиться на нього. Він розкліпив повіки - дійсно, в розчинених дверях стояв дядько і пронизливо дивився на хлопчика.

Поки Будий варив кашу, дядько і небіж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либеді. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.

З кущів вербових, з тернових заростей на пагорбах солов’їна пісня била, тьохкала, аж в голові наморочилось.

Десь із заростей болотних прорізався ніжний голос очеретянки, і здалеку неслось настирливе теркотіння деркачика.

Дядько Півень утер тіло і лице довгим рушником, потім обтер тремтячого небожа.

- Спат-ти х-х-хочеться! - цокотів зубами хлопчик.

А дядько мовчки натягував свіжу, вишивану червоним сорочку.

Із комірчини, з-під рибальських снастей дядько витяг свої припаси - два глеки меду, голову воску і ще щось в м’якому липовому кошелі. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв і малому не дозволив, а тільки воду пив, поки всі снідали. Потім він кивнув Ляхові й Німцеві, і вони вийшли з-за столу.

Залога при брамі здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинців з рогатиною і сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.

Лишивши полонених і зброю в городника, дядько і небіж крокували неквапно хідниками Верхнього Міста. Вулиці були рівні та вузькі, мощені дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани соснові й березові, дубові та кленові.

Проте не на всіх подвір’ях чулось життя, не над усіма мовницями та істобками вились дими. Раз по раз розписані, оздоблені і різьбою, і фарбою будівлі мали закриті дошками віконниці, а перед ворітьми на стежці пробивався пухнастий спориш.

- Дядьку! Чого ці двори мертві? У Києві пошесть була?!

- Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тікав із окаянним Святополком із Києва, забрав собі полон не смердів простих, а ти-ся-чу київських бо-яр! Тепер вони далеко в полоні сидять!