Юрій Логвин - Перунові стріли

- А де ж їх тут тисяча назбиралася? - малий аж спинився і рота розкрив.

- Ну? Чого спинився? Ми до заутрені йдемо - там їх і побачиш.

Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколів визирали рожево-сірі та рожево-білі мури, виведені на людський зріст.

Дядько притишив кроки і не стримався.

- Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах… Бачиш, як би білий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось і туди в яму щось живе кинути, то вапно його з’їсть, розчинить і сліду не лишиться.

- І від кісток нічого?!

- І від кісток! - Ствердив дядько…

Вони вийшли до брами Володимирового Міста якось несподівано. Звернули в завулок ліворуч і зразу перед брамою мурованою з каменю і цегли-плинфи, затинькованою і побіленою якоюсь аж наче рожевою крейдою. Та й розписаною дивними визерунками різного зілля понад самими стулками воріт.

Пройшли по дзвінких плахах підйомного моста і стали перед вартою.

Воротарі, при зброї і в лускатім броньовім обладунку спитали:

- Хто такі? Куди йдете?

- Я Півень, на ім’я Павло, із земель Вруцьких…

- Древляни?

- Ага. А це мій небіж, Півник. Ідемо на заутреню до собору Пресвятої Богоматері. А в коробі жертва попинам. На мене чарівниця закляття вчинила. Хочу в Богородиці захисту просити…

- А що, сильна чародійка? - спитав другий вартовий, певно, добріший, ніж перший.

- Молода і має багато сили чародійської, - відказав дядько, хитаючи розпачливо головою.

- Мені б таку чародійку, щоб одну дівку приворожити. Чуєш, Степане, а пропусти цього смерда, нехай іде.

Перший, не говорячи нічого, показав рукою: «Ідіть».

А як вступили вони до Володимирового Міста, так здалось малому, що потрапили вони у ту казку, яку розповідав прапрапрадід, прабабин дядько, як вони ходили походом на Царгород проти греків.

У Володимировім Місті були не тільки високі кам’яні палаци, вибілені та розписані дивним узороччям, а були й такі кам’яні палаци, прикрашені наче самоцвітами, що переливались, іскрились, наче веселка на стіну впала.

І церков було на кожному розі.

А як вони вийшли на широкий майдан, де збирались купці з дорогим крамом, то побачив Півник чотирьох мідних коней, позеленілих від часу. І стояли вони на пагорбі над торжищем, наче живі. Такі вони були правдиві, що не здавалось, що вони зараз підуть, а здавалось, що вони вже йдуть, тільки цокоту не чути. Малий від захвату заплескав у долоні.

- Ти-х-хо! - Засичав дядько, шарпаючи його за рукав. Вже вони підступали до воріт, що в третій оборонній стіні міста, за якою була Київська гора з усіма князівськими палацами та церквою Богородиці.

Коли до них підступив попин.

Довговолосий, чорнобородий і дуже смаглявий попин ніс на руках здоровенну стерлядину.

Він розпитав родичів про їхні турботи.

Дядько Півень і небіж поспішили за ним. Дядько Півень у поклоні низько схилився і попрохав,

- Отче! Давай я тобі рибу понесу.

- Я сам, сам, - відтрутив його попин. - А що в коробі?

- Віск на свічки. Мед у глеках. І горностаєві та кун’ї шкурки. Це на церкву, бо в мене ні срібла, ні злата немає.

- А чого просиш?

- Щоб мене слухали холопи на будові храму, щоб коні були здорові, щоб городник був до мене ласкавий, щоб я боярину борг віддав, щоб Лях і Німець не втекли, щоб у мене був добрий кінь, і щоб мене князь на службу взяв…

Чорновидий попин уважно й наче співчуваючи, як ото дорослі, поблажливо слухав дитячі забаганки.

- Багатослів’я марне. Треба просити, щоб Богородиця вибачила тобі твої гріхи і допомогла тобі і захистила тебе по всі дні. Молитись треба щиро, з вірою і без сумніву, з повною покорою. Молитись треба завжди і за натхненням Святого Духа. Амінь!

Дядько витяг глек меду з короба і простягнув попинові.

- Дякую, сину мій! Я солодкого не вживаю. Неси все в храм і віддай отцеві Симеону. І щиро помолись, і тобі пощастить. Ідіть!

І піп перехрестив і підштовхнув на шлях, що вів до величного, могутнього храму.

Малий ступив до храму, високо звівши вгору очі і намагаючись роздивитись візерунки над вікнами неймовірної величини.

Але так сталось, чи корч з ним причинився, чи від хвилювання, що його нога на гладенькому камені спіткнулась, перечепилась, але він ледь-ледь не впав, І тоді глянув униз. І побачив - обабіч чистої, метеної, мощеної брилами світлого каменю дороги сиділи й стояли страшні потвори. Люди без рук, люди без ніг, люди без очей, люди без вух, люди з обтятими носами, люди з виразками на покалічених кінцівках. Горбаті, сопливі, клишорукі, криві. Усі виставляли навмисне, на огляд своє каліцтво наче дорогу прикрасу.