Надійка Гербіш - Художниця

Колись дівчинка страждала від браку словесних образів, навіть виплекала в собі комплекс на ґрунті власної безсловесності, через який довго нишком страждала. Поки не почала замінювати слова малюнками…

Поки її подруги в період шаленого підліткового віку списували купу сторінок у своїх щоденниках, що закривалися на крихітні замочки, вона малювала. Малювала не те, що бачила, а те, що відчувала. А потім закривала свої малюнки в такому ж самому щоденнику на замочку, щоби всі думали, що й вона там щось пише. Добре, що в неї не було вреднючого молодшого брата, як у Свєтки, а то він би обов’язково розкрив той замочок і розповів усім про її таємницю… Хоча, вона не лише тому не хотіла молодшого брата. Нежданці здавалося, що якби у неї був молодший брат, їй неодмінно перепадало би ще менше любові та уваги. Але їй і так страшенно їх бракувало.

Вона часто малювала любов і увагу в своєму «щоденнику», не так, як їх малювали дівчатка з класу - всілякі там сердечка і складені до поцілунку губки - а по-справжньому: м’якими й теплими фарбами, які розпливалися по сторінці, не обмежуючись якоюсь конкретикою, а створюючи незвичайне, ефемерне відчуття комфорту та затишку…

А ще вона малювала біль. Багато болю. Інколи біль ставав для Нежданки основним персонажем. І… основним натхненням. Бо нічого не могло заспокоїти її краще в хвилини відчаю, ніж олівець чи пензлик.

Її малюнки завжди говорили ліпше за неї. І завжди розуміли її краще, ніж оточуючі. Ні, Нежданка не звинувачувала рідних і близьких їй людей у черствості - просто вони були інакшими… чомусь. І відчували все по-іншому, ніж вона. Коли вони не могли зрозуміти Неждану, то жартома називали її «дівчинкою з іншого світу». Це її найбільше дратувало. Тому що якраз цей світ вона бачила краще за них. Вона відчувала його, переживала його, знала його так, як їм навіть і не снилось.

Коли ж Неждана почала називати свої картини, то з цими її назвами ніхто ніколи не погоджувався. Тому вона перестала розголошувати їх. Це була маленька таємниця - її і її творінь. ЦІ імена стали однією з численних речей, якими Неждана ніколи ні з ким не ділилася.

Коли вона вперше розповіла Дімці про свій грандіозний задум і всі невдалі спроби його здійснити, то він порушив це табу: йому неодмінно хотілося знати, яке ім’я дасть вона своєму шедевру.

- Скажи мені назву, а я тобі придумаю сюжет, - сказав він тоді, лукаво креснувши на неї карими очима. Ці його очі завжди зводили Неждану з розуму, й вона ніколи не могла їм протистояти. Але її таємниця була міцнішою за його чари - і вона лише грайливо стукнула вказівним пальчиком йому по носі:

- Ах ти шибеник! Розігнався! Я не хочу потім ділити з тобою гонорари і славу!

Ні, вона нікому не могла довірити своєї таємниці. Навіть Дімці. Бо й він її не завжди розумів.

Зараз Дімки вдома не було - мабуть не хотів будити її, як ішов на роботу. Тому Неждана ще раз потягнулася в своєму м’якому й теплому ліжечку, поволі піднялася і пошкандибала на кухню - розігріти своє улюблене какао з молоком. Сьогодні був великий день - вона вперше за довгий період знайшла час розібрати папки зі старими малюнками, щоби вималювати з них свій шедевр. З купи запилених листків молода жінка вигребла маленький записничок з витиснутими попсовими золотистими буквами назвою «Дівчачі таємниці».

Все колись почалось із того маленького щоденника. В ньому була така вражаюча палітра різнокольорових почуттів, яку неможливо передати однією картиною… Та й малювати це було б неправильно - Неждана хотіла показати світові своє внутрішнє бачення, але оголюватися перед тисячами жорстоких поглядів, здирати зі своєї вразливої душі останню шматину не наважилася би. Добре, що на цій маленькій книжечці був замочок - і ніхто не міг побачити тих сцен, які сформували в юній художниці її внутрішній світ, її власну картину. Адже й у театрі глядачам показують лише зрілий плід творчої уяви, а не роботу за лаштунками…

Ішов дощ. Він взагалі-то не йшов, він струменів із неба, ніби там розверзлися всі отвори: великі краплі води голосно барабанили в шибки, менші розсипалися ніжними іскорками й створювали сірий ностальгічний флер. Маленька дівчинка в симпатичному рожевому плащику й білих колготах міцно стиснула руку охайно вдягнутого чоловіка, який сміливо вів її вулицею догори, намагаючись оминати калабані, прикриваючи її своєю парасолею. Волосся дівчинки розвівав вітер, вона плаксиво кривила личко. Видно було, що дитя аж ніяк не намагається встигнути за чоловіком, а з усіх сил хоче натупати ніжками - на дощ, на вітер, на воду під ногами, на все на світі… Вона вередувала: благально підняла голівку, щось проскиглила чоловікові, й він, не роздумуючи, взяв її на руки.