Таня Малярчук - Згори вниз. Книга страхів

Шапочка дихає мені в спину.

- Шапочка, я йду на цвинтар, - кажу йому, - ти за мною?

- Що? - відповідає Шапочка і на крок відступає.

- Ти би краще подивився за коровами. Як зайде в город, буде і тобі, і мені.

- Що? - відповідає Шапочка і на крок підступає.

- Ти не боїшся ходити на цвинтар, Шапочка?

Шапочка не знає, що сказати. Вагається між «Що?» і «Не боюсь». Врешті відповідає:

- Не боюсь. Чого мені боятись. Коли я вмру, буду тут лежати.

- Може, і не будеш. Поки ти вмреш, на цьому цвинтарі вже не залишиться місця для твоєї могили.

- Чого це не залишиться? - обурюється Шапочка і втікає між кущі.

Коли мама Шапочки вкотре втекла з коханцем в Одесу, Шапочка пішов на Берем’янський став, заплив на два метри від берега і втопився. У воді його зловила його хвороба.

- Шапочка, - говорили Шапочці ангели на небесних воротах, - нащо ти пішов купатися на Берем’янський став? Ти ж знаєш, що у воді тебе ловить твоя хвороба.

- Що? - відповів Шапочка.

- Дивися, Шапочка, це тобі не інтернат, звідси не втечеш.

Шапочка не знав, що сказати. Завагався між «Що?» і «Захочу і втечу!». Врешті відповів:

- Захочу і втечу!

Деякі груші краще не рвати. Вони ростуть просто на могилах. Груші великі і соковиті, схожі на людські черепи, але я не забобонна і з охотою з’їм кілька десятків.

Раптом бачу: стоїть Люба Вулан зі своїм нормальним молодшим братом.

- Лізь на грушу, - наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.

- Лізь на грушу, я кому сказав!

Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського - батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:

- Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?

- Швидше лізь, - підганяє Любу брат.

Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.

- Лізь вище, - наказує брат.

- Не треба, Любо, - наполягає Васильовський, - твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті або смерті твоєї дитини.

Люба вилізла на ще одну гілку, вищу. Вона повисла над нами всіма і усміхається. Поділ її спідниці задирається, і я бачу, що вона також без трусів.

- А тепер стрибай, Люба! - кричить Любин брат. - Стрибай на землю!

- Люба, не стрибай, - реву я, - ні в якому разі не стрибай!

Васильовський скрушно похитує своїми грушоподібними черепами поміж галуззям.

- Стрибай, Любо!

- Не стрибай, Любо!

- Стрибай, Любо! - Люба готується стрибати.

І тоді з'являється моя корова. Ласька. Вона дає червоне молоко і тужливо мукає, вона незабаром здохне, але зараз вона знає, на чиєму боці добро.

Ласька заревла як бик, пустила з ніздрів язик полум’я, вдарила копитом об землю і кинулась з рогами на Любиного брата.

Любин брат навіть не встиг злякатися, як з величезною силою беркицьнувся у свіжо викопану Шапоччину могилу.

Ласька постояла над могильною ямою, ще кілька хвилин постерегла Любиного брата, а тоді повернулася на пасовисько рвати вицвілу траву і тужливо мукати.

- Любо, нащо ти слухаєш цього придурка? - говорила я, допомагаючи Любі злізати з груші.

- Бо я його люблю, - відповіла Люба.

- Слухай, а ти колись впала з вишні чи народилася без піднебіння і тому німа?

- В мене нема піднебіння, - і усміхаючись, Люба роззявила рот, щоб це мені показати.

Я їй віддала свої труси.

Батьки приїжджають зранку в неділю, привозять мені шоколадки і абрикоси. Мама притискає мене до грудей, а потім раптом відсахується і починає кричати за воші. Все, як я собі уявляла.

- Мамо, тут люди такі нещасні, що воші їм зовсім не заважають. Тут у всіх є воші, навіть в бабиних курей. Як я могла їх уникнути?

Ввечері батьки вже лаштуються повертатись.

- Я їду з вами, - кажу я.

- Побудь ще тиждень, - просить мама, - корова здохла, і бабка дуже побивається. Як ти її залишиш саму?

Баба сидить на лавці під літньою кухнею, дивиться на татів автомобіль, на пса в буді, на порожню стайню, на своїх вошивих курей, на порожню стайню і мовчить.

- Я не можу тут залишитися! - мало не плачу я. - Я тут більше не можу бути! Не знати, хто за цей тиждень ще помре!

- Залишся, - продовжує мама, - тут є що їсти, є яблука, грушки, виноград достигне за кілька днів.

- Так-так, донько, - каже баба, - лишайся, тут є се-то.

- Почекайте на мене, - плачу я, - піду зберу речі! Я швидко! Я їду з вами!

Забігаю в хату і швидкоруч збираю клунок своїх шортів і майок, зубну щітку, книжки, старенький магнітофон «Карпати», ще щось.

Чую, як «запорожець» батьків рушає з місця.

- Чекайте на мене! - стрімголов лечу на дорогу і застаю від батьківського «запорожця» тільки дим та й нитку.