Таня Малярчук - Згори вниз. Книга страхів

Малі Васильовські не мають що їсти, ходять в яскравих кольорових сукенках, подарованих їм мешканцями села, в бантиках, але без трусів. З носа в них завжди течуть шмарки, і дівчатка їх смачно облизують. Ноги в них по коліна вимащені в болото.

Васильовські такі руді, і ластовиння на їхніх обличчях таке барвисте, що деколи вони нагадують мені великий соняшник, в якому заховалось замурзане чортеня.

Коли захворіла корова, баба почала виводити її щоночі на прогулянку.

Ласька стала давати червоне молоко і тужливо мукати.

Я сиджу на воротах і виглядаю автомобіль батьків, баба водить корову колами по подвір’ю.

- Доньцю, ти не сиди там, - каже мені баба, - вже пізно. Видно, що вони нинькі не приїдуть.

- Вони можуть приїхати і пізно вночі. їм не страшно на машині.

- Або можуть мати роботу, - продовжує мислити вголос баба.

- Тяжко, як тяжко, - від себе додає Ласька, - кров пішла в молоко.

Я чекаю на маму і одночасно боюся. Уявляю, як вона притулить мою голову до грудей, а потім раптом відсахнеться:

- Таня! В тебе повна голова вошей!

Я вдам, що здивувалась:

- Що ти таке кажеш? Які воші?

- Воші скачуть по твоїй голові як коні! Як ти допустила до такого?!

- Мамо, в мене немає вошей!

- А це що таке?! - і виймає з волосся велику товстеньку вошку. - Ти взагалі не чешешся?! Не миєш голову? Ну як їх могло наплодитись так багато?!

- Мамо, тут у всіх дітей є воші! Я не винна. Вони перескакують!

Я дуже боюся маминого приїзду. Колись мама так само зреагувала, виявивши у мене гострики. Потім я сиділа за стодолою і виколупувала гостриків паличкою з власного гімна, щоб переконати маму у їхній переконливій відсутності.

- Не треба залишати мене в баби так надовго! Скоро я не тільки буду пасти корову, але й доїти її!

Баба гладить Лаську по чолі і поволі водить її подвір’ям. Ласька сумирно човгає туди-сюди.

- Бабко, нащо ви водите корову по подвір’ю?! - кричу бабі з воріт.

- Вона хоче погуляти. Ти хочеш погуляти, правда, Ласько?

- Правда, - відповідає Ласька.

У Камайкіної є молода вродлива донька Люда, яка колись була активним організатором перетворення сільської дитячої бібліотеки на більярдний клуб. Стара товста бібліотекарка змушена була віддати частину книжок у філіал сусіднього села, а частину просто роздарувати місцевим дітям. Мені тоді перепали «Пригоди Електроніка» і «Мала Баба Яга», тому появі більярдного клубу я щиро раділа.

Люда блискуче грала в більярд, ще вона грала на гітарі і мала татуювання на лівій руці. Її хлопець приїздив до неї з Коломиї на мотоциклі. Весілля мало бути восени, а в кінці літа Люда поїхала з друзями в Тлумач і стрибнула там з третього поверху.

- Не підходи, бо я стрибну, - сказала Люда своєму п’яному другові, вилізши на підвіконник якогось тамтешнього гуртожитку.

Друг не повірив і спробував підійти.

Люда поламала собі хребет і залишилась назавжди прикутою до інвалідного візка, який купили на кошти селищної ради. Її хлопець ще кілька разів приїхав, впевнився, що Люда ніколи не стане на ноги, і весілля скасували за обопільною згодою. Останнє, що він їй сказав, було таке:

- Я тебе люблю і буду любити завжди. Якщо ти все-таки вилікуєшся, то дай мені знати. Навіть якщо я вже буду одружений, все одно повернусь до тебе.

І відразу після того одружився з іншою.

Люда перестала грати в більярд, зате навчилась вишивати найрізноманітнішими способами і не ходити. Руки стали їй і руками, і ногами.

Саме тоді моя корова - мама Ласьки - розбила буцанням копицю Камайкіного сіна. Я втратила корову з виду, бо зачиталась «Знедоленими» Гюго.

Старій Камайкіній відразу донесли, чия корова розбила копицю, а та, маючи добрий гумор, миттю прибігла зі мною сваритись. Я пробувала відбуркуватись, але на останнє, що Камайкіна без упину повторювала, я не мала аргументів. Вона кричала:

- Хто мені тепер складе копицю?! Хто мені тепер її складе?!

А ще є Шапочка. Хлопчик років восьми, якого мама постійно віддає до інтернату і який постійно з інтернату тікає. Мама також тікає. Кілька разів на рік. В Одесу. З коханцями. Але завжди повертається.

Шапочка хворий на епілепсію, і коли йому щось говорити, він відповідає:

- Що?

Я йду на цвинтар, який я називаю плодово-ягідним, а Шапочка за мною. На цвинтарі росте все, що я найбільше люблю: суниці величиною в кулак, черешні, вишні, яблука, грушки і сливи, білі і сині. Можна понаривати собі повну пазуху чого хочеш, а потім смачно прогулюватися могилами і вивчати написи.