Таня Малярчук - Згори вниз. Книга страхів

Георгій довго мовчав і дивився на стару фотокартку в себе на підвіконні. Сфотографована дівчина дуже схожа на Олю. Георгій вирішив, що йому вистачить і цього.

- Три рази - ще не означає любов, - сказав Георгій.

- Дайте мені грошей, - раптом крикнула Оля. - Я поїду з ним! Дайте мені грошей! Я все що хочете для вас зроблю, тільки дайте!

Оля скочила на ноги і одним махом зняла з себе сукенку. Під сукенкою нічого не було. Георгій вдруге побачив голе жіноче тіло. І воно було так само прекрасне.

Оля підійшла до Георгія впритул і поклала його руку собі на груди.

- Ви дасте мені грошей, правда?

«Як мені це витримати? Як це витримати?» - думав Георгій.

Якось пізно восени, в неділю, Георгій рушив на гору, щоб відправити знайомим з мобільного кілька повідомлень.

На висоті півтора кілометра він надибав густо вкриті ягодами кущі чорниць і присів їх скуштувати. Раптом з-поміж чорничного бадилля щось зблиснуло. Георгій зрозумів, що то схований Геннадієм золотий злиток.

- Як дивно, що Геннадій сховав його саме сюди.

Георгій взявся розсувати руками бадилля, аж тут перед ним виріс величезний візерунчастий змій. З пащеки змія ринуло полум'я і обпекло Георгієві обличчя і руки.

Георгій впав перед змієм навзнак, просячи милості.

- Чого ж ти зі мною не борешся? - спитав змій.

- Вибач мені, вибач мені, я не можу, - відповів Георгій.

Наступного ранку Григорій отримав від Георгія повідомлення такого змісту: «Я знайшов золотий злиток Геннадієвого батька, але мій змій знайшов мене».

Я ненавиділа свою корову, а вона мене.

Хоча ми були два чоботи пара: обидві псишки. Ми конкурували одна з одною у психічній ненормальності, і корова завжди брала наді мною верх, бо бігала набагато швидше. В неї чотири ноги, а в мене всього лиш дві.

Бувало так: ми з нею йдемо селом, обід, сонце пече, в мене лупиться на носі шкіра, вона, чорна, як смола (хоча її мама була суцільно біла), обережно плентається попереду, час від часу завбачливо озираючись назад зафіксувати зміни мого настрою. Я їй кажу:

- Суко, ну тепер, коли вже по всьому, ти можеш мені пояснити, нащо було втікати в ліс!

Ласька глипає великим чорним оком в мій бік і мовчить.

- Ти не подумала, як мені?! - починаю підвищувати голос. - Ти ж бачила, що я читаю книжку! І книжка дуже цікава! Якби ти прочитала у своєму житті хоч одну книжку, то знала би, як це, коли ти читаєш, а якась дурна корова, за якою ти маєш наглядати, бицкається з толоки просто в ліс!

Ласька сподівається, що я спишу її вину на оводів і мух.

- Ну а що оводи і мухи! Мене теж кусали, але я не біжу в ліс!

Ми минаємо хату Вуланів. На воротах стоїть Люба Вулан - дебела глухоніма дівчина, яку щодня на пасовиську ґвалтує її нормальний молодший брат. Вона завжди якось по-дурному регоче, і мені від цього стає моторошно.

- Ти знаєш, як мені хотілося тебе відлупити? - продовжую я. - Дуже хотілося! Але ти так швидко бігаєш, що куди мені! От повернемося в стайню, і тоді нарешті я тебе наб'ю. Добре наб'ю! Патиком! Щоб ти пам'ятала!

Минаємо хату Камайкіної. Я трохи пенджу корову, бо боюся з нею зустрітися - старою маразматичною бабою, яка вже два роки на мене полює. Ласьчина мама розбила в полі її копицю сіна, коли я читала «Знедолених» Гюго.

Ще одна хата, а далі моя, а далі сільський склеп. В склепі нічого не продається, крім солодкої сильно газованої води «Яблуко», жувальних гумок «Turbo» і сірників.

- Як я тебе відлуплю! Аж гай буде шуміти! - корова збентежено глипає на мене своїм великим чорним оком і опускає голову так, ніби хоче поскубти на дорозі травичку.

- Нема чого викликати в мене жалість! Я тебе вже скільки жаліла, а ти далі робиш своє!

Хвіртка бабиної хати відчинена навстіж. Приперта цеглиною. Ласька зараз нирне у хвіртку, поп’є під ясеном з відра холодну воду (хоча я буду кричати бабі дати їй дусту кубиками, а не води, бо вона встигла нахлебтатися зі става гноївки), Ласька подивиться на бабу жалібно-жалібно, ніби я її не пасла, а катувала розпеченим залізом, а я буду кричати бабі дати їй орчик, або спутати ноги, або припнути на воловід, бо вона дурнувата.

Ласька уповільнює ходу, вагається. До хвіртки кілька метрів. Звідси добре видно подвір'я Васильовських: висока худезна мама і три, руді, як миші, дівчинки сидять на сходах мурованого будинку і чекають, коли вмре стара вуйна.

- Йди-йди, не бійся, я буду бити не дуже сильно!

Ласька раптом приймає серйозне кардинальне рішення і, пришвидшивши ходу, в один момент минає хвіртку і галопом біжить далі.