Таня Малярчук - Згори вниз. Книга страхів

Вона тримала рукою шторку і дивилась мені вслід.

Щури не дають мені спокою. Раніше я їх майже не помічала, а тепер, коли мене кілька днів не було вдома, вони зовсім розперезались.

Цілу ніч шастали по столі. Я найбільше боялась, щоб вони не набрались сміливості вискочити до мене на ліжко.

Я ненавиджу щурів за те, що вони такі великі. Одного я навіть вчора вбила лопатою і винесла далеко від хати в ліс.

Коли були коти, щури не наважувались висуватись. Шкода, що нема котів. Цікаво, що вони зараз роблять. Де вони?

- Я не можу нічого з тими щурами зробити, - пожалілася я Охримкові, - і найгірше вночі. Я вже дві ночі зовсім не сплю. Боюся, що вони будуть по мені лазити. Щури ж навіть можуть вкусити, я знаю.

- Чо ж ти раніше не казала. Я дам тобі щурячої отрути. Позасипай в нори, та й щурі зараз тобі віздихают.

- Хлопці, а ви не хочете записатись в бібліотеку?

Я вийшла аж на полонину, щоб їх знайти. Вони саме прийшли до своїх хатинок пообідати. Корів ніде не було видно, але сюди постійно долинало дзеленчання калатал, прив’язаних їм до шиї. Так корови ніколи не заблудяться остаточно. Вони ходять собі цілий день куди хочуть, дряпаються на такі неприступні скелі і узвишшя, куди я сама навряд чи дісталась би.

Ці два хлопці складають основний потенціал моєї бібліотеки, вирішила я. У селі небагато дітей. Двоє дівчаток зовсім малі, їм всього лиш чотири роки.

Захар - син Гайдука - вже дорослий. Він, якщо захоче, сам прийде в бібліотеку. А цих двох хлопців не дочекаєшся.

Хлопці подивились на мене з великою підозрою.

- Нашо? - спитали вони.

- Щоб брати і читати книжки. Я маю багато книжок. Ви можете виносити їх сюди і читати тут, коли не буде роботи.

- Я не вмію читати, - сказав один.

- І я не вмію.

- Тоді я буду вам читати. Ви будете приходити, а я буду вам вголос читати різні дуже цікаві книжки.

- У нас нема часу, - сказав один за двох. - Ми тут будемо до кінця осени. А ходити сенди-тенди тяжко.

- Я буду давати вам шоколаду. Ви ж любите шоколад?

Хлопці завагались. Шоколад - мій останній козир.

- Любимо. А ви зара не маєте?

- Зараз не маю. Але прийдете завтра в бібліотеку і візьмете.

- Нє. Завтра ми не можемо. Чорна корова може телє народити. Ми мусимо бути.

- Тоді післязавтра.

- І позавтра не можна, - хлопці замовкли.

- Чого не можна?

- Мама будуть сварити, що ми корови лишили.

Я не знала, що робити далі.

- Слухайте, давайте тоді я буду приходити сюди до вас і тут вам читати книжки.

- А корови?

- Буду з вами їх пасти.

Хлопці перезирнулися.

- Що знову? Хіба вам так буде не зручно?

- Буде зручно. Але вам то не затяжко? Відти, де ви жиєте, є куди йти.

- Я буду ходити, ви не переживайте. Мені корисно багато ходити.

- А коли ви прийдете?

- Прийду завтра. Після обіду, щоб ви чекали на мене.

- Будемо чекати. Ми зваримо вам грибну зупу?

- Тільки дивіться, щоб гриби не отруйні.

- Ми збираємо тилько білі і козарі.

- Ну то до завтра.

- Але візьміть шоколяди, добре?

- Візьму.

- Не забудьте взяти шоколяди.

В горах вже встало зовсім тепло. Ще де-не-де на схилах лежали сніги, але вони були теплими. Можна залізати в сніги з головою і не мерзнути. Сніг не танув, навіть якщо брати його на долоню або хукати на нього. Напевно, він звик до тепла, може, це був такий собі літній гірський сніг.

Я влаштувала на подвір’ї Франевої хати велике вогнище - спалила всі непотрібні речі. Дивно, але багато речей, без яких я колись не могла обходитись, тепер стали мені заважати. Вони нагадували мені щось, що залишилось далеко позаду. Тут, в горах, потрібен лише теплий одяг на випадок холодів, добре взуття, ковдра або покривало - і все. Тепер я ношу потерті джинси, футболки і светр. В мене є кілька дуже добрих светрів. Ними я по-справжньому дорожу.

Вогонь вийшов височезний. Я боялась, що в селі подумають, що Франева хата горить.

Вже потім я спохватилась - в кишені білих штанів (навіщо мені в горах білі штани?) згорів мій паспорт.

Не дуже страшно. Тепер я, так і не ставши кимось, стала справжнім ніким.

Вийшла на полонину навіть раніше, ніж мала. Сонце стояло високо, просто над головою. Туману не було, не було дощу, Чорногора красувалась переді мною як на долоні.

Небо чисте аж прозоре. Час від часу над горами шугають чорні ворони, яких тут чимало. Їхні крила величезні. Дзьоб гострий і з металевим відблиском. Не хотілося би, щоб цей дзьоб, коли я вмру, виклював мені очі.