Таня Малярчук - Згори вниз. Книга страхів

Цікаво, чи Франеві коли-небудь ставало прикро від того, що я завдяки його жартам залишила гру на скрипці.

Сьогодні я знову за дуже довгу перерву пішла до Яреми просити його привезти мені меленої кави. Після проспаної зими я трохи боюся міцно засинати.

Ярема радий мене бачити. Він трохи посивів і поогряднішав, але зимівля часто цим закінчується. Мало рухаєшся, багато їси.

- Ти дивисі, яке з тобов стало, - сказав Ярема. - Всі думали, ти поїхала, а ти тут.

- Тут так добре, що я не хочу звідси їхати.

- Добре, але і не дуже. Я видів, як люди живут трохи далі від гір, то все мают: телевізори, радія, такі чайники, що їх не треба на огонь ставити - самі воду кип’ятє. Людям там жити багато ліпше.

- Але зате вони мають менше гір, ніж ми.

- 1 то правда. Тобі щось привезти?

- Так. Привезіть мені меленої кави.

- Тої трунки? Від кави болить голова і спати сі не хоче.

- Я знаю.

- Я можу привезти тилько «Jacobs» - иншої нема.

- Нехай буде.

- Але повидумують собі! Спати їм сі не хоче. Що може бути ліпше за спаннє. Добра робота, добрий харч, добра жінка та й добре спаннє!

Коли я поверталась назад додому, то зустріла голову сільської ради - вуйка Івана - не дуже старого чоловіка, який завжди носив піджак від костюма. Він ніколи до мене не говорив, а тут раптом сам підійшов.

- Дівче, а ти з міста, нє? - сказав мені.

- З міста.

- У містах всі кінчають університети, нє?

- Дехто.

- А ти маєш університети?

- Маю.

- А бомагу маєш, де би це сі писало?

- Ні. Залишила в місті.

- Ну та то не біда. Видно і так, шо маєш університети, - вуйко Іван запнувся. - Ади тиснуть на мене, аби в селі бібльотека була, та най би була, хіба я що кажу? Але ніхто не хоче там сидіти. А ти би не хотіла? Бібльотека вже кілька год заперта, десіть або й білше. Книжки як заперли, та й так туди ніхто сі не навідував. А тепер ти би там сиділа та й книжки стерегла, бо діти ходити все одно не будуть, я їх знаю, але так, аби було. Ну то як?

- А мені щось будуть платити?

- Аякже! Двісті рублів. І ще трохи знімуть, але сто п’яддисєть будеш мати точно.

Я мовчала.

Що? Мало? - вуйко Іван трохи збентежився. - Та пі би там була не кожен день, по через день. Раз на тиждень хоц би.

- Добре.

- Ади, - втішився вуйко Іван, - на тобі клуч, - він вийняв з кишені піджака один маленький ключик і дав мені. - Я тобі зараз покажу, де бібльотека. Недалеко. Півгодини і будем там.

- Не треба мені показувати. Я знаю, де вона.

Як по правді, то в Дземброні зовсім мало дітей. За своє теперішнє життя я бачила двох-трьох, не більше. Може, вкупі назбирається десять. Більшість жителів - старі і зовсім старі.

Діти, як правило, пасуть на полонинах корів і овець. Виходять туди навесні і повертаються додому аж під осінь. Живуть на полонинах у крихітних хатинах з ліжком і пічкою. Я бачила таких двох хлопців, обдертих, чорних від бруду, коротко підстрижених, жвавих.

Я не кажу, що це погано - бути таким обдертим і брудним. На полонинах іншого не треба. Якби я була на їхньому місці, то виглядала би не краще. Щось у цьому є навіть приємне: бути таким брудним і таким жвавим.

Я дала цим двом хлопцям шоколаду. Вони підійшли на безпечну відстань, обережно взяли шоколад і чемно сказали: «Дякую». Вони поважали мене, бо я була чужинкою. Остерігались мене, навіть трохи боялись, як бояться невідомої хвороби.

Я тоді, коли зустріла хлопців на полонині, була знайшла три білих гриби: великого, меншого і найменшого. Гриби також віддала хлопцям.

Важко уявити, щоб такі хлопці ходили до бібліотеки, їм не потрібні книжки, і я так само можу це зрозуміти. Нащо читати, коли можеш бачити. Нащо знати про світ, коли можеш ним бути.

А втім, мені би хотілось, щоб діти приходили до мене в бібліотеку. Якщо вони не вміють читати, я би читала їм сама. Вони би сиділи в рядок, а я би читала вголос, з інтонацією, як я вмію.

Коли десь працюєш, то хочеться бачити наслідки своєї роботи. А так - сидіти в бібліотеці, як голодний забутий привид - мене не тішить. Я приїхала сюди все змінити - навчитись бачити і жити, а таке було би продовженням порожнечі і безпліддя, з якими я народилась і з якими не хочу перейти у інші світи.

Я була малою, дуже малою.

Коли Франьо гнав попри наші ворота свою ідеально білу корову на пасовисько, я кинула в корову камінь. Камінь попав у живіт. Корова підскочила, а потім пішла далі. Бувають такі люди, які часто б’ють своїх корів, а Франьо ніколи не бив. Він її мив у бані. Гладив її, чесав, а корови чесання люблять більше за все на світі.