Таня Малярчук - Звірослов

Вони крадькома виходять на коридор, спускаються сходами на перший поверх.

- Мороз, - шепоче Натаха. - Я залегко вбралася.

У Капітоліни блищать від хвилювання і передчуття очі. Вона не слухає Натаху. У голові проносяться спотворені злобою і ненавистю мармизи розбійників, які от-от нападуть, і Капітоліна не матиме звідки сподіватися на допомогу.

Капітоліна всміхається.

Розбійники нападуть, прикладуть ніж до її тендітної білої шийки, докинуть ще кілька масних жартів, і тоді, коли всяка надія на порятунок згасне і Капітоліна почне промовляти останню у своєму житті молитву, - тоді мусить з’явитися ВІН. Капітолінин рятівник, Капітолінин принц. Він одним пострілом знешкодить одразу всіх розбійників (скільки б їх не було). Лице таке серйозне і безжальне (схоже на лице Альберта Романовича). З легкістю, наче пушинку, він візьме Капітоліну на руки (бо вона якраз лежатиме на землі) і суворо спитає:

- Відколи це такі молоді леді розгулюють о третій ночі самі, без лакеїв?

Капітоліна тулитиметься до його широких грудей, вдихатиме його мужній запах. Відповість, гордо задерши носика:

- Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви мені не батько і не чоловік!

- Ну що ж, - скаже він, і погляд його потеплішає, - щоб отримати відповідь на своє запитання, мені доведеться одружитися з вами.

- Тільки через мій труп!

- Спокуслива пропозиція. Я думаю, ви будете найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Натаха торкає Капітоліну за рукав:

- Мені страшно, Капітоліна, давай повернемося додому.

- Не сци, Натаха.

Вони обходять будинок і стають навпроти нього, через дорогу, щоб бачити всі вікна.

- Гупало дуже сильно, - пробує аналітично мислити Капітоліна. - Це означає, що падало звисока.

- Світиться тільки в нашій квартирі. Решта вікон темні.

- Почекаємо трохи. Ми добре стали. Нас не видно.

Натаха дрижить не то від холоду, не то від страху.

- Ходімо, - ниє вона.

- Тссс! Дивись, Натаха!

На балконі дев’ятого поверху вигулькує чиясь невисока темна постать. Постать піднімає руку, жбурляє щось через балкон і відразу зникає. Гуп! Предмет важко падає на землю.

- А я тобі казала! - сплескує в долоні Капітоліна і кидається вперед. - Я тобі казала!

Натаха суне за Капітоліною. Їй страшно так, як ніколи досі.

- Що там, Капітоліна?

Загадковий предмет упав на занедбаний газон перед будинком, поміж тополею і старою скрипучою акацією. Капітоліна обережно присідає поруч, торкає предмет закоцюблою від холоду рукою. Її розчаруванню немає меж.

- Що це, Капітоліна?

- Це батон, - тихо каже Капітоліна. - Білий, черствий батон.

Сьогодні я зроблю перший крок, думає Капітоліна. Досить чекати. Він так дивиться на мене, коли я стою, коли він приходить, - тут не може бути сумнівів. Йому просто незручно. Він тричі сказав, що мені пасує чепчик, і один раз - що фартушок. Він боїться. І правильно. Бо хто я така? Ніхто. Продавщиця з провінції. Табличку множення я знаю лише до семи. Якби не калькулятор, то мене б і з продавщиці вигнали. Але табличка множення не має значення, коли до справи береться любов. Любов перемагає все. Любов нестерпна - і в цьому її… як це слово?… шарм. Він пробачить мені табличку множення, бо все решта в мені досконале. Жінка найперше мусить бути жінкою, а вже потім - уміти рахувати.

Капітоліна стоїть під кабінетом Альберта Романовича й обмірковує, що зараз скаже.

Я скажу: «Вибачте, але, здається, я вас люблю».

Ні, це не підходить. Надто прямолінійно. Зникне вся інтрига.

«Сьогодні рівно місяць, як я почала у вас працювати. Може, відзначимо?»

Капітоліна відмахується від придуманого, як від обридливого комара.

«Я відома хіромантка. Хочете, погадаю вам по руці? Безплатно».

Раптом двері кабінету відчиняються і звідти показується сам Альберт Романович.

- Капітоліна, що ти тут робиш?

- Я… Я до вас. Маю розмову.

- Взагалі-то, я збирався йти, але якщо недовго…

- Недовго.

Капітоліна невпевнено проходить повз Альберта Романовича всередину. Уловлює його запах. Запах видається Капітоліні дивним.

- Що ти хотіла?

Альберт Романович повертається до свого столу.

- Я…

- Ну?

- Я прийшла вам подякувати, - бурмоче Капітоліна. - Сьогодні рівно місяць, як я у вас працюю.

- Вітаю.

Він роздягає мене поглядом, думає Капітоліна, це ж видно. Він точно не байдужий до мене. Ну, давай! Зроби щось! Запроси мене кудись. Або просто підійди і поцілуй! Ти ж хочеш, я бачу. Підійди і поцілуй! Жінку треба брати. І для цього в неї не треба питати дозволу.