Таня Малярчук - Звірослов

- А свиням не жорстоко?

- Свиням спочатку пробивають серце і спускають кров.

- І це не жорстоко?

Капітоліна опускає голову.

- Жорстоко, - бурмоче ледь чутно.

- А корів убивати не жорстоко?

- Корів особливо жорстоко… - Капітоліна схлипує.

- А коней, а індиків, а качок, а кроликів, - кричить Альберт Романович, - але що ми тільки про тварин! Давай про людей поговоримо. Ти знаєш, скільки в Києві бездомних? Вони не мають де спати і що їсти. Зиму переживе кожен другий. Їх тобі не шкода?

- Шкода. Мені всіх шкода! Не треба більше продовжувати.

Альберт Романович підводиться з-за столу і відвертається до вікна.

- Сподіваюся, ти все зрозуміла, Капітоліна, і більше ми до цього питання не повернемося.

- Я все зрозуміла.

Альберт Романович має щодо цього великі сумніви.

- Що ти зрозуміла, Капітоліна?

- Що цей світ дуже несправедливий і в ньому багато смерті. Але…

- Але?

- Але і багато любові.

Яка ж вона все-таки дурна, думає Альберт Романович. Що мені з нею робити?

- Що мені з тобою робити, Капітоліна?

- Не звільняйте мене. Я буду відрубувати рибам голови.

- Будеш? - Альберту Романовичу раптом стає смішно.

- Буду, Альберт Романович.

Капітоліна рішуче стискає крихітні долоні в кулачки.

- Риби мене зрозуміють.

Капітоліна наминає «Київський» торт.

- Як я його люблю! Який він смачний!

- А скільки має калорій! - Натаха теж їсть торт, але без особливого ентузіазму. - Як тобі на роботі? - питає в Капітоліни.

- Нормально. Уже десятьох риб убила. З кожним разом усе легше.

- Чесно говоря, від тебе штиняє рибою, Капітоліна. Ти б хоч якимись духами бризкалась.

- Не помагає, пробувала. Але ти, Натаха, не переживай. Я не надовго затримаюсь у рибному відділі.

Натаха не переживає. Вона меланхолійно розглядає свої нігті, і те, що вона бачить, їй подобається не зовсім.

- І де ти дінешся?

- Ну, - загадково усміхається Капітоліна, - у мене є ідея.

Натаха дістає з косметички манікюрну пилочку і ліниво береться обпилювати свої нігті.

- Ох, Натаха, якби ти лишень його бачила! Він такий красавєц!

- Хто?

- Наш директор. Альберт Романович. А як подивиться - прямо мурашки по шкірі.

- Він шото має до тебе?

- Ну, він дуже до мене строгий. Він взагалі строгий. Директор таким і має бути, нє?

Натаха пиляє нігті.

- Але деколи, знаєш, деколи він змінюється. Лице стає м’якшим, зовсім не строгим. І ось таким він мені подобається найбільше.

- Капітоліна влюбилась… - констатує Натаха.

- От ти пиляєш нігті, Натаха, - раптом задумано каже Капітоліна, - а я собі зразу згадую, як покійна бабка тупим ножем пиляла голову куркам. У нас були завжди тупі ножі. І от бабка брала курку, яку треба було зарізати, прикладала їй голову до ковбка і пиляла. Довго-довго. Пам’ятаю, що спочатку в курки вилізали очі. І ці очі були такі страшенно, ну як би це сказати, дебільні, розумієш мене, Натаха?

- Я ніколи не бачила живих курей, - відповідає Натаха.

Капітоліна дожовує останній шматок «Київського» торта зі словами:

- От кого-кого, а курей мені не шкода. Я би їх вбивала направо і наліво. У них такі дебільні очі, що просто встидно з такими на світі жити.

Капітоліна прокидається від того, що за вікном щось гупає об землю зі страшною силою. Так могло би гупнути людське тіло, викинуте з дев’ятого поверху. Або мішок з картоплею.

Ще темно. Зараз найдовші в році ночі.

Капітоліна крадеться до вікна, але нічого особливого не бачить. Вулиця порожня. Чорні дерева стоять собі і майже нечутно шарудять чорним листям, яке чомусь забули скинути восени.

Тут, у Києві, усе по-інакшому, думає Капітоліна. Навіть дерева інакші. Якісь страшні. На них не хочеться вилізти, щоб щось побачити.

Першою приходить на роботу, переодягається і стає так, щоб контролювати вхідні двері. Щоб знати, коли він прийде.

Альберт Романович з’являється, як завжди, рівно о пів на дев’яту.

Усе-таки, думає Капітоліна, з нас вийде чудова пара. Альберт і Капітоліна. Цурес! (Як любила казати покійна Капітолінина бабка.) Закоханої пари з такими іменами ще не було. Принаймні в усіх перечитаних Капітоліною любовних романах.

Він одягнений у чорне пальто з хутряним коміром, чорний костюм і рожеву з блискітками краватку. Такий елегантний і недосяжний.

Капітоліна несвідомо шукає прихистку у дзеркалах і нарешті, розгледівши своє відображення на овочевій вітрині, трохи заспокоюється. Вона, може, не така елегантна, але дуж-ж-же вродлива. У любовних романах про неї могли б написати: « Навіть у білому чепчику і фартушку прислуги Капітоліна з першого погляду привертала до себе увагу; її хотілося вдихнути як свіже повітря ».