Павло Загребельний - День для прийдешнього

— Приснилося якось, ніби я замість чарки коньяку випив чарку ртуті. Тільки перехилив у рот, а вона — бульк і каменюкою так і шугнула мені в стравохід, а далі в шлунок, а там у кишки і закотилася аж у сліпу кишку, в апендикс! І в мене в животі мовби двохсотграмова гиря. Двісті грамів ртуті в апендиксі. От-от прорве кишку. Ну як тут не прокинешся від страху!

— А мені, — проковтнувши, раптом обізвався Кукулик, — а мені вчора снились яблука...

— І більше нічого? — спитав Кошарний.

— А чого тобі ще? Самі яблука й снились. І так же мені не хотілося прокидатись! Пахли так, як у моєму селі. А в моєму селі яблука пахли найдужче і найкраще в світі. Ніде так не пахнуть яблука. Та хіба ти зрозумієш. Ти ж у Києві народився?

— У Києві. На Тарасівській вулиці.

— А я в селі. Під Гайвороном. Чув — Гайворон?

— Щось ніби й не чув.

— Та що там ти чув! Що там у нас ще?

— Кава з коньячком.

— Витребеньки! Кава-шмава. Спитай кефіру.

— Та що ви, Василю Васильовичу! Після карського шашлику — кефір?

— Після грози, а не після шашлику. У нас, у селі, якщо кого блискавкою в грозу било, то кисляком відпоювали. Кисляк — це кефір і є. Ну, чого ж сидиш! Біжи шукай кефірний кисляк!

Кошарний пішов у нішу, де був буфет, по дорозі загинав пальці, шепотів:

— Діжа, академік, Брайко — три, у нас: Тетяна Василівна, архітектурний контроль, я, Василь Васильович, міськрада, Держбуд. А за кого ж Держбуд? Ще секретар міськкому мав бути. Та плюс... Плюс хто? Та боже ж мій! Яка тут гроза! Яка блискавка! Який кисляк! — Він підійшов до товстої буфетниці і замовив ще по сто грамів коньяку.

Коли повертався до Кукулика, в голову поліз якийсь давно забутий вірш. Особливо надокучливо крутилися в голові два рядки: «Я ел баранину, а сам в восторге был телячьем... Я ел баранину, а сам...» Кошарний стиха вилаявся. Все-таки як важко бути культурною людиною!

Після того, що сталося, Брайко обідати не міг. Подзвонив дружині, що затримується, що прийде аж увечері, на її запитання: «А як же ти?» — бадьоро відповів: «Дотримуюсь програми».

Ніколи не брехав дружині, а тут збрехав, бо сказати їй про свій жахливий вибрик — однаково що загнати в серце ножа. Як він міг зірватися? Вдруге в житті. Вірніше, втретє, якщо лічити ще й отого клятого полковника з сорок першого року. Де взявся той полковник? Хто наслав його на Володю Кабиша й на нього, Брайка? Тепер Володя вже двадцять один рік лежить десь під шумкими соснами в Чернігівському лісі, а він, Брайко... Ну що він? Нічого. Пусте місце...

Ох, Києве, Києве! Находився я по твоїх вулицях, та чи ж можна по них находитися.

Знаю в тобі все, все, та чи ж можна пізнати тебе до кінця!

Коло опери Брайко, якось не думаючи, машинально сів у екскурсійний автобус, в якому їздили по Києву туристи. Студенти, один військовий, кілька робітників з вигляду, парочка закоханих, молода жінка з дитиною, три вусатих дядьки, певно, колгоспники. Дитина в молодої жінки на руках зрідка покрикувала, мати зацитькувала її: «А-а! Цить-цить, тьотя казочку розкаже, а-а!»

«Тьотя» — модна київська дівчина, з короткою зачіскою, в химерному платтячку, яке більше виставляло, ніж ховало тіло, не дивлячись навіть у вікна (все вже знала), весело вицвірінькувала до своїх пасажирів:

— Ми їдемо вулицею Леніна. Це одна з наймальовничіших вулиць Києва. Зверніть увагу на дерева на тротуарах. Це — славнозвісні київські каштани. На вулиці Леніна в нас каштани найпишніші. У вильоті вулиці ви бачите високий будинок з шпилем. Це найвищий київський житловий будинок. Чотирнадцять поверхів...

Найвищий і найдурніший. Поставлений на пагорбі, піднятий над Києвом. Відкритий усім вітрам, які взимку видувають з квартир тепло. У верхніх поверхах влітку ніколи не буває води. Не вистачає. Насоси десь човгають, задихаються в масляному своєму дусі, смокчуть воду з Дніпра, а місто пожирає її мільйонами кубометрів і для цього «найвищого» і найдурнішого не стачає. Обіцяють, що Деснянський водопровід дасть води вдосталь. Ждемо. А шпиль? Його проектували так, щоб він був видимий з пароплавів, які йдуть по Дніпру, щоб бачили його так само, як лаврську дзвіницю. Але саме з’явилася постанова про боротьбу з надмірностями в архітектурі, і перестрахувальники забігалися: що робить? Шпиль уже був готовий. Колосальний конус з нержавіючої сталі, десятки тонн дорогого металу. Тягти таку цяцьку на висоту чотирнадцяти поверхів після постанови ЦК? Ні, ні! Тихцем перепиляли шпиль, відкинули вниз, лишили тільки верхній гостряк. Але коли приміряли, — злякалися: все одно високий! То хотіли, щоб бачили його звідусіль, тепер прагнули заховати клятий шпиль якомога далі. Пробили перекриття, всадили шпиль у будинок. Камінь стерпить усе.