Павло Загребельний - День для прийдешнього

— Брайчику, — сполотнівши, підвівся Кукулик. — Та ти що ж це, Брайчику? Чи, може, забув?

Кукулик артистично опустив руки. Його погляд благав підтримки у присутніх. Рятунку не для нього, Кукулика, — для Брайка. Для Брайка, який забув про все: і про те, що його до сорок восьмого чи сорок дев’ятого ніхто не хотів брати на роботу за спеціальністю, і про те, що Кукулик зробив його людиною, і про те... Ну, гаразд, «про те» ми вже забули, ми не нагадуємо, був Двадцятий з’їзд...

Кукулик стояв, мовчки посміхався, посміхався з такою полковницькою зверхністю, з такою всемогутньою певністю своєї несхибності й правоти, що серце в Брайка стрепенулося, підскочило в грудях високо-високо, так, що аж ніби зойкнуло в нього в горлі. Брайко, сам не знаючи, що діє, швидко пішов до Кукулика, став по другий бік столу, до хрусту стиснув руки в себе на грудях, тихо промовив:

— Якщо ви... якщо ти скажеш ще хоч слово... я задушу тебе оцими руками!

— Товариші! — вереснув Кошарний, забігаючи збоку до Брайка. — Товариші, рятуйте Василя Васильовича!

Брайко почервонів, опустив голеву, відійшов швидко до свого стільця, сказав, тепер уже звертаючись до всіх:

— Прошу пробачити мені, товариші! Я, мабуть, хворий сьогодні...

— Так би й казав, — намагаючись посміхнутися, обізвався, нарешті, й Кукулик. — А то — істерики... Звиняйте, але я не для цього тут поставлений... Давайте, мабуть, пообідаємо, а вже потім досваримось до кінця, чи як там хто хоче.

В грюкоті стільців було поховано ніяковість, що охопила всіх після Брайкового спалаху.

Кукулик з Кошарним обідали в «Абхазії». Підвальчик на Хрещатику. Вікна — нижче рівня тротуару. Коли на вулиці дощ, то вода ллється крізь ці дивні «вікна» просто до залу, розмальованого в псевдо-Грузію: якісь кипариси, круглі кущі чайних дерев, персики, Казбеки, білий виноград для «Цінандалі» і ще якась незрозуміла зелень, що нагадує плісняву.

Замовляв Кошарний. Коньячок (менше пахнутиме, ніж горілка), курка саціві, маслинки, салат, потім — шашлик по-карськи: гранчасті шматки баранячого м’яса, засмажені до червоності, прошпиговані прянощами й збризнуті помідорним соком. Шашлик був вогняно-гарячий, смажився на дикому полум’ї, ще зберігав у собі всю жароту полум’я, і Кукулик перекидав шмат м’яса язиком у роті туди й сюди, щоб хоч трохи охололо, і червонів щоками, баламутив очі на Кошарного, який спокійно ковтав пекельно-гарячі кавалки, мов престідіжітатор вогонь.

Про жюрі обидва мовчали. І про футбол, на якому мали сидіти поряд, мовчали, і про вечерю, замовлену Кошарним в «Динамо», мовчали. Кошарний проковтнув свій шашлик, Кукулик давився гарячою бараниною. Головний інженер вирішив хоч трохи розважити свого директора і ні сіло ні впало бовкнув:

— Чудасія!

Кукулик ще дужче вибаламушився на нього і ще енергійніше запрацював язиком, перекидаючи в роті пекучий шматок. На нього напала дивна забобонність. Як ото, коли в глухому селі грають у дурня. Не буду дивиться, нехай козириться. Не хотів повертатися до конкурсу навіть думкою. Злякався, що Кошарний поведе мову про жюрі, але той зачав про інше.

— Мені щоночі сниться якась чортівня, — безтурботно сказав він після своєї несподіваної преамбули. — Сниться, наприклад, що поїхав до Сибіру. Хати — кедрові. Червонясто-коричневе дерево, двоповерхові хати з гігантських колод. І якісь піонери з галстуками. Питаю їх — утікають, не хочуть розмовляти.

Ловлю одного: «Ти чого мовчиш?» Дізнаюся: тут живе моя перша любов! Анекдот! Вчителює і таке інше. Ведуть мене, показують. Всі мої фотографії. З газет, з архітектурних журналів і таке інше. Збільшені до розміру портретів, загорнуті в газеті гнітяться під великим каменем. Містифікація! Увечері приходить вона. Цілуємося — в неї колюча (чоловіча, з цупкою щетиною!) щока. Прокидаюся! Жах!

Кукулик ще й досі борюкався з шашликом. Кошарний вів далі:

— А то снився синхрофазотрон. Снився тоді, коли ще ніхто не знав, що це таке. Жодна людина на землі не відала, що буде така штука — синхрофазотрон. А мені снився! Наче розганяють у мені до шалених швидкостей частки. Одну, дві, сто, тисячу, мільйон елементарних часточок! Без жодного звуку, в якійсь потойбічній тиші, і потік часточок наростає, наростає, і вже я не Кошарний, а суцільний потік часток, заряджений мільярдами електроновольтів, уже я плазма, уже я чортзна-що... І я не витримую і прокидаюся...

Кукулик мало не подавився шашликом і кашлянув поперед себе, вибризкуючи з рота цілу жменю не зовсім елементарних часток. Цей не дуже вдалий процес ковтання миттю викликав у пам’яті Кошарного ще один сон.