Павло Загребельний - День для прийдешнього

Кукулик, який любив усе просте, любив простоту й у висловах. Коли його призначили директором нового інституту і назвали той інститут, який він мав очолювати, Кукулик сказав:

— Шукайте іншого директора. Ми люди прості, проживемо й так.

Ніхто не міг нічого зрозуміти.

— Назва, — пояснив Кукулик. — Хіба можна так називати інститути? Взагалі що-небудь можна так називати?

Знизування плечима можна б віднести до найстриманіших жестів, якими присутні супроводили Кукуликові слова. Бо, скажіть по честі, що ж поганого в пропонованій назві нового інституту і чи не знайдете ви навіть у Києві, навіть тільки на Хрещатику й на вулиці Леніна, вже не кажучи про інші міста і про інші вулиці, десятки таких назв, трохи загадкових, щоправда, але цілком солідних і саме таких, якими їм і слід бути.

Новий інститут, куди призначали Кукулика директором, мав називатися так:

УНДІПЖИСП АБІА УРСР.

Не треба було саджати сотню шифрувальників, не треба було звертатися за допомогою до електронної машини, яка розшифрувала, як відомо, письмо народу майя, щоб довідатися, що оті великі літери означають: «Український науково-дослідний інститут проектування житлових споруд Академії будівництва і архітектури Української Радянської Соціалістичної Республіки». Довгенька назва, але зате солідна. Уявіть собі, що ваша знайома влаштовується в цей інститут, скажімо, машиністкою в планово-виробничий відділ.

Ви питаєте її:

— Галю, де ти працюєш?

Вона відповідає вам:

— В планово-виробничому відділі УНДІПЖИСП АБіА УРСР.

— Де, де? — перепитуєте ви.

— Боже, який ти обмежений! — вигукує Галя. — Я ж сказала: в УНДІПЖИСП АБіА УРСР.

З цієї тарабарщини у вас в голові лишиться тільки «АБіА», та й то в зв’язку з старим анекдотом про те, як «А и Б сидели на трубе, А упало, Б пропало, кто остался на трубе?»

Кукулик категорично запротестував проти такої назви інституту.

— Але ж це погоджено! — злякано сказали йому.

— Знаємо, знаємо, — не збентежився Кукулик. — Погодите ще раз, було б що погоджувати. Назвемо так: Інститут житла Української РСР. Оце моя пропозиція. А якщо когось образив — звиняйте.

А тепер згоджувався на таку назву експедиції, яку сам мав очолювати!

Однак справа не в назві. Кукулик взагалі любив поїздки, любив забирати з собою півінституту, любив місяцями жити десь у чужих містах і містечках, неквапом ходити по пустирях, слухати пояснення, кидати зауваження. Це давало йому великий матеріал для спостережень і... майже незаперечне право лаяти на всіх нарадах тих, хто не їздив, як він, докоряти їм відірваністю від життя, канцелярським сидінням. Власне, він таки мав право докоряти...

Приїздив з експедиції засмаглий, ступав по інститутських і академічних коридорах ще впевненіше, голос його, розкотистий полковницький бас, набирав ще більшої сили.

Цього разу експедиція обіцяла бути особливо, плідною, як кажуть науковці, і особливо тривалою, що Кукуликові найбільш подобалося. Від академії спершу мав їхати один з докторантів, але майже напередодні від’їзду в приватній розмові президент академії натякнув Тетяні Василівні, що й сам би не відмовився від поїздки на південь України, але, на жаль, справи затримують його в столиці, а от якби хтось... ну хоча б...

— Ви хочете, щоб поїхала я? — як завжди, прямо спитала Тетяна Василівна. — Ні, чому ж? Я з охотою. У мене є всі підстави. Якщо вже казати відверто, засиділася, та ще й дуже, столиця заколисує тебе, треба вітру чи чогось там ще, хіба я знаю...

Президент здивовано подивився на Тетяну Василівну: вона ніколи не відзначалася жіночою балакучістю, а тут раптом він почув жінку, справжню жінку, з усією плутаниною вислову, притаманною їй ще від тієї дами, яку звали Євою. Але спалах минув швидко, і вже за хвилину вони спокійно обмірковували, на що саме треба звернути увагу під час роботи експедиції...

Сліпий випадок! Чистісінький збіг обставин... Тетяна Василівна по роботі відпустила машину й пішла додому пішки. Думала і не думала, хвилювалася і не хвилювалася, було в ній дивне піднесення, і водночас пригніченість оволодівала нею, коли згадувала свою розмову з президентом, згадувала, що керівником експедиції буде Ку... Ой ку-ку, ку-ку!! Десь далеко лунали болісні звуки сурм відступу, приглушені відстанню, сурми кликали її на вузьку кладку, що вела через рів до фортеці байдужості й ненависті; сурми залунали, виринувши з забуття, з кількамісячного забуття прорвались до неї розпачливі звуки сурм, і вона прислухалася до них, і твердість поверталася до неї, бажана, рятівна твердість, без якої людині не жити на світі.