Ми погодились.
— Нові ковріки! — скрикував мужик кожного разу, коли Віталя видавав якісь звуки. — Нові ковріки, — ледь не плакав він, і мені було його шкода.
— Тут тормозни, — озвався Толян, коли ми вже під'їхали до будинку, в якому жила Михайлина Вікентіївна.
— Пацани, — не зрозумів воділа. — До лікарні ще п'ять кварталів.
— Зупини, — прозвучав погрозливий голос Толіка.
Воділа зупинив і зажадав суму в півтора раза більшу, ніж ми з ним домовлялися.
— Щас під'їдуть мої друзі таксисти… — пригрозив воділа.
— Зараз приїдуть наші пацани… — пояснив Толян.
— Ладно, — погодився воділа, — достали, малолєтки.
— Толян, — запитав я його, — які наші пацани?
— А я їбу? — сказав Толян.
— А я їбу своїх пацанов! — заволав угашений Віталік.
— Не кричи, придурок.
На балконі першого поверху з'явився силует. З прочиненої балконної двері було чутно, як грає Дафт Панк.
— Заході, а пєдєрастов своіх на уліце оставь.
— Толян, — питаюсь, — це хто?
— Орхан. Віталік, реально, хай почекає надворі, а ти давай пішли зі мною.
Я важко зітхнув. Віталік поривався піти з нами, але ми його заспокоїли, сказали, що трави там немає і що взагалі, Віталя, вже давно кінець світу, так що сиди і дочікуйся, коли по тебе прийде святий Петро.
Дафт Панк розривав квартиру. На кухні сиділа заплакана Михайлина Вікентіївна. У коридорі стояв Орхан.
— Де мала? — запитав Толік у Михайлини Вікентіївни про її доньку.
— У Києві, - схлипувала вона.
— Що ти з нею зробив, ти? — кинувся Толян на Орхана.
Я стояв, обпершись на шафку, і не знав, що ж його робити, знімати рюкзак чи ні, вітатися з господарями чи теж ні, і взагалі, що я тут роблю? Підстраховую?
— Я ж тєбє сказал, чтоб ти пєдєрастов своіх оставіл на уліце.
Чого ж це я пєдєраст? — не розумів я.
— Я не пєдєраст, — намагався якось захистити свою гідність.
— А ето ми єщо увідім, — пронизливо глянув Орхан у мої, мабуть-таки, злякані очі.
Дафт Панк розривав уже мене.
Бісовий Дафт Панк, думав я. Звідки ж ти лунаєш, і як би тебе вимкнути? І чого ж це він, брудний турок, слухає Дафт Панк? Може, він панк?
Об Толяна розбилася чашка.
Я подумав, що менти, в принципі, суки, але якщо вб'ють Толяна, то я точно жалкуватиму про те, що їх, сук, не викликав.
— Толян, — кажу.
— Вийди! — кричить Толік, витираючи з чола кров.
— Толян…
— На вулиці почекай.
Ментів, мабуть, я викличу пізніше.
Виходячи з будинку, я зрозумів, що викликати нікого не треба. Віталік сидів на лавочці й розмовляв зі святим Петром.
— Петре, — казав Вій, — зрозумій, що я ще не готовий до твоїх райських врат.
— Ти що, — каже ментяра, — полудурок?
— Петре, Петре, — розпачливо похитав п'яною головою Вій.
— Це зі мною, — втрутився я, — він набрався і думає, що ви святий Петро.
Сержант глянув якось підозріло спочатку на мене, потім на Вія.
— Нє, пацани, так не піде. Чого ж це він мене Петром називає, з кулаками поліз…
Сука, думаю, з якими кулаками?
Ситуацію залагодили двадцять гривень, які ментяра заховав у свій свинячий берц.
«Нє, так не піде», — ще лунало в моїй голові, і мене взяло зло. Вія мені кортіло похоронити. Закопати. Козел Віталя, думав я, ах ти ж козел! Обов'язково, як протверезіє, стягну з нього двадцятку.
Я сидів на лавці коло Віталіка і подумки ховав Толіка. Уявляв, як плакатиме його мама, вкладаючи до труни найкращі рушнички, як зустрічатиме його батько, який відійшов до того світу три місяці тому, як Орхан танцюватиме на його могилі танок із шаблями, або ні, якийсь свій, турецький танець, як приходитиме Михайлина Вікентіївна до могили, плакатиме, зрошуючи сльозами землю, з якої виросте величезний будяк, такий колючий, як іноді буває борода у Толіка. Поміж тим, я уявляв інші картини його смерті. Наприклад, як ніхто не знатиме, де він похований, а можливо, знатимемо лише ми про те, що він порубаний турецьким чингалом на фарш і спущений разом з геморойними турецькими фекаліями в глиб каналізації, як викине смердючий потік його фарш у Дніпро, саме туди, де найбільш усього рибалок, як пригодує колишній Толік своїм порубаним тілом місцину для тих самих рибалок, як наловлять вони риби, а я їстиму ту рибу на поминках і думатиму про Толіка, про його зовсім не важке, а скорші навпаки, дурнувате, як і моє, як і Вієве, як і, блядь, Андрюхине життя. Бо ми дебіли і такими, я в цьому просто не сумніваюся, помремо, тому що ми приречені померти, померти молодими. Швидко і нецікаво проживши своє життя, ми відійдемо до іншого стану, де від нас залишиться лише дух, який літатиме над дахами навколишніх будинків і лякатиме старі, понівечені часом пари. Дідусів там різних, бабусь, колишніх гебістів, просто виродків із ЖКГ, які так і просять, щоб їх налякали якісь невдахи типу нас…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу