Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

— Розумієш, чувак…

Далі йшло щось типу:

— Життя — це така штука, чувак, розумієш, ми всі гвинтики в цій системі.

— Якій системі? — питали ми у нього.

— У цій, — казав Вій і продовжував: — Іноді здається, що все побудовано таким чином, начебто все проти тебе, ти розумієш?

— Який у цьому сенс, Віталя? — питали ми.

— Життя… — важко зітхав Віталя.

Особливо його пробивало на такі-от розмови, коли з Києва приїздив Сережа Савка, вони з Віталіком годинами сиділи і псевдофілософствували, у принципі, ми всі цим займались, але намагались якось контролювати наші вислови. Деякою мірою ми були юні, і наша впевненість у помилкових судження була нормою, звичайно, нам неодмінно треба було задумуватись над банальним сенсом буття, над своїм життям, ми ж знали, що довго так тягнутися не може і що колись доведеться вирішувати власну долю власних дій вже безпосередньо перед запухлим лицем цих самих дій, ми знали, що вічно безробітними ми не будемо, що колись-таки настане той день, коли ми зберемо у віхоть солому пісень, повикидаємо наші потріпані зошити, наші недолугі життєві принципи у сміттєвий кошик, у якому копирсатимуться ті, кому тільки-но виповнилося вісімнадцять, всякі божевільні алкоголіки та наркомани, які вважатимуть себе творчими особистостями, загублені вже не підлітки, але ще не дорослі, а так, жабки, які виповзатимуть на гарячий асфальт цього світу, вони ще не вміють стрибати, ловити мух і обминати вантажівки, які в будь-який момент можуть їх розчавити своїми лисими шинами. Тому вони копирсатимуться в наших сміттєвих корзинах, шукаючи відповідей, а можливо, і самі щось створять, у них також будуть потріпані зошити, тьмаве бачення цього життя і крем для гоління «Арко»…

Тоді ми лише починали дорослішати. Нам було по вісімнадцять-дев'ятнадцять років, але ми були надто старими, і нас мало що могло здивувати. Ну що, скажіть, що могло нас здивувати? Ми вірили у свою значущість, ми знали, що ось таке життя з часом винагороджується, що чим далі ми тягнутимемо резину, тим скоріше наступить тотальне щастя. Ми заснували своє творче об'єднання, яке назвали «Нове літературне об'єднання», яке з часом трансформувалося в «НАТАІПУ». Чому саме «НАТАША» — навряд чи хтось з нас зміг би пояснити. Ми писали страшенно погані вірші, малювали примітивні картини, слухали примітивну музику, ми взагалі цілий день могли пролежати на своїх матрацах і нікуди не виходити. Попільнички, а точніше жерстянки з-під консервів, були доверху наповнені недопалками, всі кутки бетонної камери, у якій ми жили, також були завалені недопалками та брудним ганчір'ям невідомого походження. Кожної секунди могла приїхати мама Віталіка з Дядьсірьогою і вчинити розправу, а особливо це стосувалося Андрюхи, якого Надія Олександрівна недолюблювала через його надмірний інтелігентний вигляд.

— Очкарик! — часто кричала вона, коли знаходила за газовою плиткою недопалки. — Курва-очкарик! — додавала вона і телефонувала його мамі.

Мама Фріла була приємною, культурно та всебічно розвиненою жінкою. Вона викладала у школі мистецтв гру на фортепіано, захоплювалась Чеховим та Набоковим, Шопеном та Шубертом. Вона постійно скаржилася на головні болі і показово гидувала Віталіком.

— Алєу! — кричала у слухавку Надія Олександрівна. — Це хто! Любов… е-е…

— Андріївна, — казала Любов Андріївна.

— Алєу! — не заспокоювалась мама Вія.

— Так-так, — спокійно відповідала Любов Андріївна, — я вас слухаю.

— Ваш очкарик… — починала Надія Олександрівна.

— Хто-хто?

— Очкарик ваш! Андрюха! Попрокурював мені все.

— Нічого не розумію, — нічого не розуміла мама Фріла.

— Пообкурював мені всі пороги, тьху, пооббивав пороги, все пообкурював. Я не хочу, щоб ваш син псував мого сина. Він у мене і без того, Господи прости, придурошний. Ви розумієте, я нещасна жінка, а в моєї сім'ї потреби…

— Я перепрошую, однак маю невеличкі сумніви стосовно того, що хтось когось псує.

— Алєу! — закипала Надія Олександрівна.

У тих випадках, коли несподівано з села приїжджала мама Вія і Дядьсірьога, ми намагалися поводити себе більш-менш невимушено. Звичайно змітали розсипану на столі траву, кудись ховали порожні пляшки, однак почували себе цілковитими хазяями, а чому ні? Ми в цій квартирі прожили більше, ніж її власники, я маю на увазі Надію Олександрівну та Дядьсірьогу. Іноді Толян починав зариватися.

— Ви взагалі не маєте права нависати на Віталіка! — кричав він. — Ви розумієте? Залишивши йому на життя дванадцять гривень, ви не з'являлися тут два місяці. Хто його годував? Хто допомагав йому у скруті? Ви? Чи, може, Юра?