Артем Чех - Пластик

— Варєнько, залиши нас, — усміхнувся Ніколаєвський Наташі.

Другий напівзнайомий чоловік здивовано глянув на Леоніда Григоровича.

— Вона для мене Варя, — пояснив професор. — Правда, Варю?

Варя густо почервоніла й з ледь помітною посмішкою вискочила з кімнати.

— Не мучте його довго, — наостанок промовила вона.

— Ми його і не збираємось мучити, — сказав другий уже невідомо кому цим надто знайомим голосом. — А? — і він підморгнув Ніколаєвському.

— Синку, — звернувся до мене Леонід Григорович.

Я зумів лише невиразно простогнати.

— Я знаю, тобі зараз не до розмов, ти стомився.

— Я хворий, — сказав я і торкнувся своєї голови. Замість густої шевелюри мої пальці ковзнули по слизькій шкірі. Мене охопила паніка.

— Що зі мною?! — закричав я. — Де моє волосся?

— Синку, — тихо промовив Ніколаєвський своїм скрипучим голосом.

— Де моє волосся!!! — кричав я, ковтаючи голосні.

— Ти хворий… — печально сказав інший чоловік, і тут я все зрозумів. Той, другий, ніхто інший, як мій батько. Тільки він мав якийсь жахливий вигляд. Посинілий і старий. Такий старий, зморшкуватий, з потрісканими губами.

— Де моє волосся? — запитав я знову. — Воно ж відросте? Правда ж, відросте?

Обидва чоловіки гнітюче промовчали.

— Відросте?

— Це твій батько, — вказав на мого старого Леонід Григорович.

Я розумів, що це мій батько, але зараз мене хвилювало зовсім інше. Мене хвилювало моє волосся. Я знову торкнувся голови, і шкіра втислася всередину. Мій мозок був обтягнутий самою лише шкірою. Ніякого черепа не було.

— Розумієш, синку, — затягнув Ніколаєвський, — ти помираєш. Тобі видалили верхню частину черепа, і тепер ти помираєш. Я хотів, щоб ти зустрівся зі своїм батьком…

— Але ж як? — перебив я його.

— Ти про що?

— Я про батька.

— Ти про що?

— Я про батька!!!

— Ти про що? Ти про що? Ти про що? Ти про що?

— Де моє волосся?

— Ти про що?

Розплющивши очі, я відчув, як разом із головним болем мене схопило відчуття панічного страху. Я хапливо помацав голову і, переконавшись, що ні череп, ні волосся нікуди не зникло, глянув убік, де до цього часу маячив чийсь силует, змушуючи мене периферійним зором відчувати чиюсь присутність. На стільці край ліжка сидів професор Третього університету Леонід Григорович Ніколаєвський.

— Синку, — звернувся він.

Мені вистачило сил хіба невиразно простогнати. Взагалі, цього цілком вистачило, щоб дати зрозуміти, що я живий і готовий слухати.

— Ти живий, — усміхнувся він.

Я ствердно захитав головою.

- І готовий слухати?

— Чесно кажучи, — вихрипів я, — мені набридло слухати. Я вас знаю. Ви з університету.

— Так. У сусідній кімнаті лежить мій син, Ваня. Я чув, ви з ним дружили.

— Да, — збрехав я.

— Я знаю, що сталося, — він поклав свою руку мені на чоло. — Ти сильний хлопець.

— Дякую, — намагався всміхнутися я.

— Варя казала, тебе ніхто не відвідував…

Страшенний тиск вдавлював мене у ліжко, проте я таки спромігся трохи підвестися й підняти подушку.

— Хто така Варя? — здивувався я.

— Це я так твою Наташу називаю.

Я промовчав.

— Я тут тобі соку приніс.

Він, очевидно, не знав, про що зі мною говорити.

— Дякую.

— Знаєш, коли одужаєш, обов'язково приходь до нас у гості. Ми з малим парубкуємо…

— Дякую.

Не знаючи, куди діти свої очі, я роздивлявся візерунки на шпалерах. Маленькі цяточки блакитних квітів. Майже як удома.

— Ну, я піду.

Леонід Григорович підвівся. Кумедно зашаркав ногами й подався до виходу.

— Чув, що дядя Льоня з собою зробив?

— Ага, — знову збрехав я. Доля мера мене цікавила найменше.

— Це все-таки важкий період, — констатував Ніколаєвський і вийшов з кімнати.

А я залишився лежати. На тумбочці стояла упаковка соку і три ромашки, що їх Наташа зірвала спеціально для мене. Візерунки розпливлися. Я зосередився на латунних набалдашниках, які начебто прикрашали ліжко, проте і вони розпливлися. Я заплющив очі і, боячись заснути й знову не побачити сон, таки пірнув. У сон. Я проспав ще добу, і, наскільки пам'ятаю, снилася мені вдягнена у комбінацію щука, яка тримала в кожному плавці по взуттєвій щітці.

У лікарні я провалявся два тижні. Два довгі і важкі тижні. Ніколаєвський ще кілька разів навідував мене, щось бубонів, розпитував, дивився своїми невеличкими жаб'ячими очима, співчував, за щось просив пробачення, приносив сік та цигарки. З ним я говорив неохоче — мені було не до нього, адже голова моя була забита геть іншим, адже приходили слідчі з області — щось випитували, записували, знімали відбитки пальців, напевно ж, щось хімічили у себе там: дактилоскопія, сліди на лінолеумі — ну, це те, що мені розповідав їхній головний. Також приходив Валєра Попов, директор кінотеатру, приніс телевізор, проте антену так і не вдалося під’єднати, що мене анітрішки не засмутило. Зроду телевізора не дивився. Ще Попов розповів, що в моїй квартирі весь час хтось щось мудрує. Спочатку її опечатали, потім знов приходили — шуміли, накурили. Запропонував зробити мені ремонт. Наостанок засміявся, надів окуляри й сказав, що Гауді не любив людей, які носять окуляри. Два рази забігала Любов Андріївна. У неї відпустка, але слідчі просять її не виїздити з міста, адже її показання можуть знадобитися в будь-яку мить.