Артем Чех - Пластик

Дядя Льоня направив на Лємкуса револьвер.

— Ну? — з викликом промовив релігійний діяч.

— Баранкі гну, — відповів шериф і випалив.

Якщо біля відділку ситуація повернула на дуже небезпечне, то в барі вже давно йшла справжня війна.

Усе почалося з дрібничок. Один чоловік, років тридцяти, вирішив пожартувати.

— Давайте, — сказав він, добряче упившись, — оббриємо бармену голову, а то щось він надто патлатий.

Багато хто розсміявся, можливо, навіть хтось із його друзів підтримав жарт, але до дій ніхто не брався. Тоді чоловік, ледве стоячи на ногах, вигукнув ще раз:

— Плачу сотню тому, хто оббриє бармена!

Ну, тут почалося: спочатку людей з десять намагалося заволодіти головою бармена, потім, заволодівши, почали сперечатися, хто ж оббриватиме.

Барменові прийшли на допомогу:

— За шинкаря, — кричав хтось, — за папку! — і в кривдників летів бронзовий канделябр — художнє оформлення бару.

— Навались, рєбя! — було чутно з іншого боку, і над чиєюсь головою пролітав стилет.

Зрештою, бармена вдалося лише неакуратно прирізати. Побачивши кров, чоловік, який запропонував оббрити бармена, злякався й подався до виходу, але кілька місцевих хлопців зупинили його і, як ініціатора насилля, повели до міського саду.

— Куди! Куди ви мене тягнете?

— Лінчуємо тебе разок, і все, — відповів хлопець, — як виявилося, син бармена.

За ними вискочило ще з двадцять чоловік, кожен з яких мав на меті щось своє, можливо, щось украй особисте, навіть інтимне. У парку всі вони благополучно підвісили ініціатора й пішли далі, наближаючись до центру міста. Дорогою вони назбирали ще кілька десятків п’яних та збуджених і, натовпом людей у сто п’ятдесят, рушили вимагати правди в аптекаря Неймха, проте старого німця не виявилось ні вдома, ні в аптеці, а ще згодом стало відомо, що німець той помер ще минулого літа. Розчаруванню не було меж.

— А кого ж тоді покарати? — питали себе хлопці.

— Та кого-небудь, — припустив хтось.

— Це діло! Тільки спека! Пропоную щось випити.

— Ми не тутешні, - загукав якийсь гутаперчевий еквілібрист у трико, — але вам не здається, що сонце щойно було у зеніті, спека була неймовірна, а тепер от вітер і наближається гроза…

— Це нормальне явище, — пояснили йому тутешні. — Тільки спека все одно неймовірна.

— Дуже цікаво, — відповів він і приєднався разом зі своїми друзями до натовпу.

Їм назустріч рухалася лавина таких самих п’яних та обідраних, але невимовно зліших і спраглих до наживи.

— Ей, чо встали, може, з нами?

— Куди?

— А кудись.

— Тобто?

За спинами мародерів палали магазини й чулися крики жінок.

— Ми мародери й розбійники! — сказав ватажок мародерів. — Ми любимо грабувати.

— Справді? — запитав один з юнаків.

— Так, ми ось півгодини як об'єдналися у спілку мародерів та розбійників. У нас тут і цигани, і ведмеді, і силачі, і гімнасти, і навіть місцеві хлопчаки. У підвалі знайшли. Може, і ви з нами?

— Так, ми з вами! Тільки-но кілька виродків прирізали мого батька, старого шинкаря, а тому я та, мабуть, і всі ми — дуже злі. А отже, теж хочемо грабувати і ґвалтувати.

— Хлопці! — закричав ватажок своїм. — Нашого полку прибуло!

— Ура!!! — закричали хлопці.

І, запаливши факели, натовп рушив у бік центральної площі, де кілька годин тому мав розпочатися святковий карнавал.

— Ми не хочемо працювати! — лунали крики з натовпу. — Ми хочемо вбивати й грабувати! Ми — нове покоління вашої чортової демократії!

— Запалюйте вогні! Місто у наших руках.

— Влада може йти у відпустку!

— Ура!

— Отаману — ура-а-а!

— Даєш нову форму влади!

— Смерть ментам та сукам!

— Ура-а-а!

Кілька людей, озброєних камінням та палицями, увірвалися до будинку мера.

Капітальний особняк у сталінському стилі — верх палладіанства — збурював в цих хлопців бажання грабувати не один місяць, і от настав їхній зоряний час.

У просторій незатишній вітальні їх зустріла навдивовижу вродлива жінка.

— Хто ви такі? — запитала перелякана дружина мера, Анна Казимирівна, полька за походженням.

— Ми — нова влада! — закричали вони і накинулися на польку.

— Hi! — верещала вона.

— Да! — кричали мародери і з захватом трощили фамільний посуд та дорогі меблі.

Двоє юнаків ґвалтували польку.

— Заткни їй рота!

— Мовчи, суко!

— А-а-а-а!

— Ги-ги!

— Давай, там глянь — у них десь мають бути бабки!

— Я все віддам, усе! — кричала дружина мера. — У роялі, у роялі пакунки з грішми. Тільки не бийте, не бийте!