Артем Чех - Пластик

Леонід Григорович промовчав.

Олександр Миколайович під загальну какофонічну сонату, яку виконував натовп, спускався з трибуни. Він ішов так, як часто йдуть герої моїх повістей — театрально випинаючи носочки своїх чешок, які — перед смертю — треба буде здати костюмеру…

Натовп розігрівався перед фінальною баталією, яка вже наступала на п'яти. Натовп намагався розверзнути небеса, щоб хаос зійшов на Землю і зрівняв людину з різною скотиною.

— Свободу в'язням! — кричали з натовпу.

— Свободу! — вторував їм хтось із іншого боку.

— Хай живе Шарль Монтеск'є!

— До чого тут він?!!! — кричали з іншого.

Народ прибував. Контролювати ситуацію не було кому. Артисти вже давно зрозуміли, що не тільки ситуацію, але й їх ніхто контролювати не збирається, тому, не втрачаючи ні секунди, колона з п'ятдесяти людей вирушила у бік бару, де збиралися відзначити це Свято демократії.

Інші, викрикуючи революційні гасла, рушили визволяти Ваню разом з його сусідами по клітці. Збоку сцени, біля колонок, стояв розгублений дядя Льоня. Він дивився на некерований натовп різномастого люду і розгублено кліпав очима.

— Що це? — запитав він ад'ютанта.

— Це — хаос! — відповів молодий ад'ютант, підкручуючи гусарські вусики.

— Звідки він?

— Що, хаос? Ну, мабуть, це за гріхи.

— Зібрати всіх, хто здатен тримати зброю. Поставити на захист клітки. Хаос? — запитав сам себе дядя Льоня. — Ми влаштуємо йому красиву смерть…

І він дістав штурмгерерро.

У цей час натовп уже наближався до відділку. Звідти лунали окремі постріли в небо і заклики зупинитися, але натовп залишався безкомпромісним і невблаганним. Троє молодчиків з карабінами кинулися до передніх рядів. До них вийшов старий бородатий мужик, схожий на Беорна.

— Хлопці, валіть звідси, поки я не набив вам цими кулачищами морди, а ваші рушниці не засунув до одного дуже привабливого на вашому тілі місця!

— У нас наказ! — пискнув один з молодчиків.

— Який наказ? — жваво заморгав Беорн своїми безвієвими очима.

— Стріляти!

— У нас стріляти?

— У тих, хто намагатиметься незаконно захопити відділок.

— А ти проведи нас, начальнику, до кліток, добровільно випусти в'язнів, і не доведеться ні в кого стріляти…

— Так не можна…

— Слухай, пісюн, скільки тобі років?

— Д-двадцять два…

— А мені — шістдесят сім. Мені вже час помирати, а тобі — час жити. Навіщо нам мінятися ролями? Опусти зброю…

— Ні, не опущу.

— Опусти зброю, друже. Нас однаково більше!

— Нас теж багато! — пищав молодчик, нервово стискаючи у руках карабін. — Так, нас багато, — і він обернувся.

Двоє хлопців з опущеними гвинтівками стояли поруч.

— Тепер ти розумієш, що, вистреливши в одного з нас, десятеро тебе відразу скрутять і, як було обіцяно, засунуть до цікавого місця твою зброю, — а вони засунуть…

— Добре, — сказав хлопець і став повільно опускати зброю на землю.

— Молодець… — поблажливо сказав мужик, і в цей момент молодий сержантик швидко звів карабін і вистрелив у натовп, почулася лайка, хтось нестямно кричав. На молодого захисника кліток рушив розлючений натовп.

— Стояти! — почувся пронизливий крик.

З-за дерев'яної перегородки, що відділяла територію відділку вискочив розчервонілий шериф. В одній руці він тримав телескопічну дубинку, в другій — восьмизарядний револьвер.

— Ще один крок у цей бік, і я вистрелю комусь в обличчя, — спокійно сказав він. — Кому вистрелю, вирішу в останню мить, тому краще вам зупинитися.

— Відповідальності не боїшся? — запитав той самий бородатий мужик.

— Я нічого не боюся.

У клітці, немов роздражнені мавпочки, стрибали дві жінки. У кутку так само спокійно і, здається, затишно сидів і підвивав Ваня.

— Льоня, — звернувся хтось з натовпу. — Ти вже всім добряче набрид. Відійди вбік, а ще краще — відчини клітку і випусти невинних людей.

— Вони невинні? — афектовано розсміявся шериф, поправляючи дубинкою зачіску. — Невинних не буває.

— Ти один, і тобі не впоратися.

— А очко не лусне? Ха-ха-ха!

— Не лусне, Льоня, — твердо промовив бородатий і зробив відчайдушний крок уперед.

У його голову увійшли чотири кулі. Натовп завмер.

Мене завжди дивували такі відчайдушні люди, як цей бородатий мужик, що був схожий на Беорна. Вони мене дивували своєю дурістю. Завжди, коли я дивився кіно, я внутрішньо, а часом і вголос, кричав: придурку, кричав я, ну, куди ти лізеш, тобі що, жити набридло?

— Ще хтось хоче?

— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.