Артем Чех - Пластик

По закінченні промов і виступів, привітальних слів і решти, що коїлося біля трибуни, я спустився з даху зупинки і став ближчим до натовпу. Усередині відбувалися дивні метаморфози. Якась сила змушувала людей збирати каміння й вишикуватися у колони, такі собі штурмові підрозділи, що виступають проти всезагальної несправедливості, якщо можна так сказати, — самого ядра несправедливості у всьому світі. Натовп став автономним і вже не потребував якогось владного втручання. Важіль був десь глибше за владу, можливо, навіть, глибше за колективне несвідоме (принаймні щось схоже я читав у книзі одного вченого — про джерело загальнолюдської символіки, здається).

Утворилися загальнолюдські символічні анархічні загони, якими керувала спільна ідея і спільна мета, хоча мета, якщо чесно, була двоякою. Одні вирушили до бару, сифілітичної загидженої місцини, в якій порався не дуже приємний кудлатий бармен, — заливати свою самотність та безпорадність, сміливіші — пішли до відділку. Слова Ніколаєвського якось глибоко проникли до душ мешканців та гостей міста. Дітей позаводили додому, магазини й аптеки позачиняли. Ходили чутки, що кудись вирушила щойно організована, якщо вона взагалі може бути якось організована, ватага мародерів. Я долучився до борців за справедливість.

- І ти, синку? — підійшов до мене Лємкус.

- І я.

— Знаєш, мене Льоня теж дістав, тим більше він справді досить упереджений щодо сина цього професора.

— Справді?

— Ну звичайно. І йому, і мені відомо, що вбивця не він, і ті жінки ніяк не причетні. Знаєш, малий, раніше я був під опікою цього тирана, але щось мені це все нездоровим відгонить, я ж і сам… у принципі, мав би бути чесною людиною… Але ж псих…

— Я все одно вас не розумію, Лємкусе.

— А поки й не треба. Потім зрозумієш.

— Коли?

— Дуже скоро. Я стомився, і сам потребую справедливості…

— Це все так незвично, — сказав я.

— Що не звично? — не зрозумів Лємкус.

— Люди — всі як один. Навіщо їм це? Уся ця товкотнеча, гуртовий запал, справедливість?

- Їм це не потрібно. Їхнім інстинктам. Ще не відомо, до чого все це призведе…

— Ще хтось хоче?

— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.

— Ти? — здивувався дядя Льоня.

— Я!

— Тобто ти хочеш сказати, що ти — Леопольд Лємкус? Я правильно розумію?

— Правильно.

— Ти розумієш, що це — виклик! Виклик мені, своїй долі, долі міста, врешті-решт…

— Розумію.

- І ти також розумієш, що це кінець тобі?

— Розумію, — чітко промовив Лємкус і ступив крок назустріч.

— Тоді це все кардинально змінює, - сказав шериф, наставляючи на релігійного діяча зброю.

«Як добре, що у нас на озброєнні такі чудові кольти», — подумав дядя Льоня.

«Як добре, що я втомився жити», — подумав Лємкус.

«Що це значить», — подумав я, і в цю саму мить мене побачив шериф. Його кольт одразу зазирнув мені у вічі.

— Синку! — зрадів моїй появі дядя Льоня. — А я тебе вже давно шукаю.

— Це не я вбив батька, — сказав я і, з усвідомленням власного сорому, відчув, як дрижать мої коліна.

— Лємкусе, відійди вбік, — єхидно промовив шериф. — Думаю, тобі є над чим поміркувати. А я візьмуся за цього вилупка. Здається мені, що слідство нарешті покарає винних і наведе лад у місті.

— А я думаю, — стоїчно зауважив Лємкус, — що слідство має бути прозорим. Шерифе, гляньте на людей, подивіться — тут зараз стоїть щонайменше двісті чоловік, поки що вони хаотична маса, але якщо надійде команда, імпульс, якщо вони відчують запах смаженого м'яса, то зрівняють з землею і вас, і ваше доморощене правосуддя. Вами керує жага наживи, а мною, уявіть собі, поклик сумління. Якби я в цьому світі міг змінити одну річ, я би змінив себе. Якщо кілька речей — я би змінив людей. Мені здається, що цією можливістю, в першу чергу як священик, я маю честь скористатися. Я достатньо прожив на цій землі, щоб мати змогу бути сильнішим за себе.

— Що? — презирливо глянув на Лємкуса дядя Льоня. — Сильнішим за себе?

— Вам, на жаль, цього аж ніяк не зрозуміти.

— Та ти собі уявляєш, що тоді станеться? Ти ж зараз таких дров наламаєш… — Від хвилювання шериф опустив зброю. Його очі помутніли, а волосся, оголивши непримітну до цього часу плішину, розтріпалося в різні боки. Він навіть став у дечому нещасний, цей шериф. Ні, мені не було його шкода, просто таким я його ніколи не бачив. Думаю, не тільки я.

З півночі дув потужний вітер. Він підіймав куряву й ганяв містом обгортки від цукерок та серпантин, що залишився від невдалого карнавалу. На місто насувалася хмара, десь удалині вигримувало й блискотіло. Груди переповнювалися від збудження й страху, від ненависті й любові. Захоплювало дух і підкошувало ноги…