Артем Чех - Пластик

— А на ентузіазмі не вийде. Пам'ятаєте, минулого року Перший університет організував парад зірок і його очолював цей, як його, дай бог пам'яті…

— Малишев?

— Точно, Малишев. Потім цей Малишев учинив скандал і вимагав від ректорату, щоб його портрети розмістили в усіх куточках університету. Ви уявляєте собі, на що б це було схоже: усі куточки заставлені лисим поп-співаком? Ректорат не міг піти на такі вимоги з боку Валерія, тому обмежились одним портретом у дівчачому гуртожитку та студентською газетою, присвяченою цьому порожньому, марнославному Малишеву.

— Але ж це в будь-якому випадку неабияк підняло авторитет університету.

— Підняло. Проте у нас, вибачте, розмах! Якщо кожний гомосексуаліст і кожна танцівниця — ці всі кляті муді… пробачте, артисти, захочуть висловлювати свої думки, відстоювати свої позиції, закликати до дій, виголошувати свої ідеологічні гасла та вимагати розміщення їхніх портретів, — страшно подумати, що буде, — хаос! Ми не впораємося з усім цим нашестям, нас з'їдять, затягають по судах. Особливо сексуальні та етнічні меншини. Вони нас звинуватять у ксенофобії, шовінізмі, расизмі, гомофобії, я навіть не знаю, у чому вони ще можуть нас звинуватити…

— У націонал-соціалізмі, - додала Власова.

- І в цьому теж. Це страшна сила — демократія…

— Яз вами згодна, а тому можу виділити вам певну суму. Половину спишемо на міносвіти.

— Я дуже вам вдячний, господи, як же я вам вдячний…

— Та годі вам, ви проявили ініціативу, а з нашого боку — невеличка фінансова підтримка. Але!

— Прошу?

— Але якщо затрачені кошти, сили, апарат…

— Телефонний? — вирішив пожартувати Культурний.

— Апарат, — суворо продовжила Власова, — людський ресурс… буде втрачено, ви залишаєте своє місце.

— Людський ресурс залишиться цілий у будь-якому випадку…

— Сподіваюся… Отже, ви згодні з моєю пропозицією?

Олександр Миколайович спітнів. У своєму задумі стовідсоткової впевненості він не мав (він знав лише те, що Малишева запрошувати він не буде), однак і задню вмикати, виставляти себе боягузом перед Власовою теж не хотілося.

— Згоден, — сказав Культурний, відчуваючи, як піт підступними цівками спускається до його куприка.

— Тоді… Щасти.

Власова підвелася з місця, за нею піднявся Культурний.

— На все добре, — відкланявся Олександр Миколайович.

— Бережіть себе, — з холодним, неначе зимове скло, спокоєм промовила Власова і розчинилася в гірському пейзажі…

— Не жінка — сталь, — промовив Культурний вже в приймальні.

Біля вікна сиділа нетвереза Арина Родіонівна і, не звертаючи уваги на Олександра Миколайовича, тихенько співала:

— Где же кружка, где же кружка бедной юности моей, выпьем с горя, выпьем с горя — сердцу будет веселей…

«Перебріхує поета», — подумав Культурний.

Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.

Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.

Його погляди на релігію за останнє десятиліття змінювались ледь не щороку. Виходячи з того, що церква у містечку була одна і релігійний діяч також був один, мешканцям нічого не залишалось, як наслідувати Лємкусу.

Батьки Лємкуса, латвійські націоналісти, свято вірили, що Латвія в недалекому майбутньому перетвориться на справжню європейську державу, і, маючи змогу стати емігрантами і перебратись до Сполучених Штатів — ще наприкінці сімдесятих, вони, проте, зволіли залишитися у Ризі й виховати з сина справжнього патріота та національно свідомого громадянина Латвії. Так, у принципі, й було. До вісімдесят дев'ятого року Леопольд мешкав у Ризі, ненавидів совєтів і працював наглядачем ризького слідчого ізолятора, але Лємкус був людиною тонких душевних настроїв і високих матерій, писав римовані словосполучення, називаючи це поезією, ходив у кіно тверезий, а виходив п'яний і заплаканий, нервував кожного разу, коли повз нього проходила невродлива жінка — він взагалі любив лише невродливих жінок, казав, що у них знаходить «успокоєніє душі».

У дев'яностому році, невідомо через які причини, Лємкус перебрався до, в принципі, братньої України, став до лав національного руху, вивчив українську мову й пішов працювати помічником попа. Піп був людиною освіченою, а тому його фінансове становище поліпшувалося з кожною годиною, аж поки на нього не наїхали молодчики в куртках із шкірозамінника, які (не куртки, звичайно), наїжджали тоді на всіх живих, мертвих і на дружин мертвих. Піп утік у Лубни Полтавської області, а Леопольд Лємкус, довірена особа попа, — до нашого містечка. Тут він заснував свою церкву адвентистів. Довелося кинути палити. Це його засмутило, і півтори сотні адвентистів було розпущено, натомість він організував церкву баптистів і перехрестив половину населення містечка, а коли і це йому набридло, звузив свій світогляд до вчень Рона Хаббарда. На цю вудочку купилися всі віруючі: і баптисти, і протестанти разом з адвентистами та кальвіністами. Саєнтологія набрала таких обертів, що наше містечко стало Меккою для всіх тих, хто належав до цієї секти, а число віруючих саєнтологів на один квадратний метр стало найбільшим у Східній Європі. У кінці дев'яностих, після катастрофічного провалу фільму «Поле битви — Земля», сценаристом якого був Ісус Христос церкви саєнтології Рон Хаббард, Лємкус відрікся від цього вчення і запив. Два роки у місті не було Бога. Люди приходили до Лємкуса, що спав на вівтарі, і благали його відновити богослужіння, причому служити їм було байдуже кому.