Артем Чех - Пластик

Лємкус не обманював. Він блазнював, відкрито дурив і пояснював, що це — природа речей, що саме в цьому лежить духовне заспокоєння, що невродливі жінки — це маскарад, буфонада, лицедійство, що невродливих жінок можна прирівняти до церкви. У цьому і є суть речей, і я сам собі вірю, тож повірте і ви мені!

— Амінь, — закінчував він.

Після так званого богослужіння, коли всі проскурки були з'їдені, а гроші надійно сховані, до Леопольда Лємкуса підійшла Валя. Необхідно додати, що нещасна Валя Патлань вважала себе страшенно непристойною і гріховною дамою. її молодість, як їй здавалося, було прожита у гріхах та у злочинному ігноруванні Бога. Тому тепер вона просто не могла не відвідувати церкву. Іноді вона радилася з Лємкусом. Він їй подобався. Як чоловік. Але вона себе стримувала і намагалася відокремити Лємкуса від решти чоловіцтва. Мужчина в рясі — не мужчина. Але, як на зло, Леопольд, зі своєю балтійською зовнішністю та, на диво, романським запальним характером змушував Валю забувати про все.

— Преподобний Лємкусе, можна я вам скажу декілька слів…

— Кажіть, — пробубнів Леопольд. Його хитало. Портвейн розтікався по жилах.

— Я не знаю, можливо ці слова для вас стануть одкровенням, але мені здається, все, що відбувається у моєму житті, - неправильно. Я гріховна.

— Так моліться, дитино. Благайте Господа про милість його. Він чуйний, допоможе.

— Знаєте, я вас люблю.

— Я теж тебе люблю, дитино.

— Скажіть, преподобний, карнавал — це добро чи зло?

— Яка ти примітивна, дитино. Карнавал — це карнавал.

— А якщо там будуть гомосексуалісти?

— Вони теж люди.

Лємкус подивився у вікно. Пролітали чорні, як смола, граки. Це нагадало Лємкусу про диявола, і він сів на лаву біля ікони Миколи Чудотворця.

— А карлики?

— Хто?

— Ну, карлики, ліліпути, — пояснила вона.

- І вони люди. Маленькі, але люди. Усі ми люди. Тільки диявол не люди.

Лємкуса замутило.

— Пива хочеш? — раптом запитав він Валю.

— Хочу, — зраділа та. — Може, горілки?

— Не йди у блуд, маленька. Будемо пити пиво.

Розігнавши по домівках кутаних у шерсть бабів, що торгували свічками, Лємкус зачинив церкву, а з-під скриньки для пожертв (до речі, їх було більше, ніж ікон) дістав три пляшки пива.

— Вибач, уже не таке холодне.

Валя всміхнулась. Себе вона почувала ніяково.

— А якщо я вам віддамся, я очищусь? — запитала Валя після третьої пляшки пива.

Лємкус не пив.

Валя розстібала блузку.

— Очистишся.

— А як скоро?

— Як тільки, так і одразу.

Щось защемило у серці, якийсь важкий і цупкий міхарь душу окутав, якісь цербери загризли… Усе помутніло, закружлялося в голові в Лємкуса. Він важко зітхнув, почесав випнуті, подібні зовні на клавіші ребра й заплакав:

— Та ти і так чиста, дитино. Лютеранство перше виступило проти індульгенцій.

— Тоді я вам просто так віддамся.

Леопольд заплющив очі: «ізидє, ізидє…»

- Ізидє, ізидє, - повторював він уже вголос…

Валя засоромилась.

— Лємкусе, — раптом промовила вона якимсь не своїм, надто зрілим голосом, — а доросла жінка може любити маленького хлопчика? Підлітка.

— Що за ідіотське питання? Звичайно.

— А плотською любов'ю?

— Ти любиш якогось підлітка?

— Я стидаюсь, але люблю.

— А він тебе?

— Не думаю. Мабуть, усе ж таки ні.

— Тобі боляче від того?

— Мені в паху муляє. Я ненаситна. Я тигриця… Господи, що я мелю… що я мелю… мені так соромно, так соромно. Я піду. Ага, я піду… мені соромно. Навіщо я про це почала?…

— Це нормально — розмовляти про такі речі. Тим більше зі мною… Говори.

— Ні, я піду… — сховала голову в плечі Валя. З її вирлооких очей посипалися сльози.

- Іди. Ні. Стій.

Валя зупинилася. Лємкус обвів й пишноти чоловічим оком, ще раз важко зітхнув і наказав:

— А тепер іди.

Хоч уявляти що буде, подумав Леопольд і заснув.

І хоча Лємкус уже неодноразово займався цим у церкві, він усе ж таки не зміг торкнутися телес Валиних. Може, нечистий, а може, навпаки, Найчистіший у душу пробрався?

Загадковий він був, релігійний діяч Леопольд Лємкус…

Я вертався з ринку. Погода була ще не занадто спекотна, але близька до того. Дорогою я набрів на Лємкуса, який кудись неспішно чалапав, мабуть-таки, зі служби. Від нього пахло пивом.

— Молодий чоловіче, вас провести? — звернувся він до мене.

Що мені подобалося, так це те, як Лємкус зі мною розмовляв. Як із дорослим, по-справжньому, по-чоловічому, — мабуть, у нього був такий підхід до людей, особливо до таких, як я, — несміливих, малозначущих у цьому світі, більш ніж звичайних. Зрештою, такі люди — пласт, на якому виростають гриби геніальності, так би мовити, благодатний ґрунт, на якому ця геніальна пліснява може вільно паразитувати. Принаймні, мені так хочеться думати.