Артем Чех: Пластик

— Та нічого я не подумаю. Плачте, плачте скільки завгодно, Леоніде Григоровичу, тут усі свої, - усміхнулася Валя і злизала діамантову сльозу професора.

— Ну, як хочете, — занервував Олександр Миколайович. — Я бачу, що вас щось гнітить, щось покусює вашу жопку. Що вас так непокоїть, друже?

— Ні-ні, пташечко моя білокрила, — опам'ятався Ніколаєвський, — все добре. Це я плачу від щастя.

— Ну, дай бог, дай бог, — прокоментував Культурний. — А я вже грішним ділом подумав, що вас наші задумки обтяжують, а це, виявляється, сльози щастя. Ну, дай бог, дай бог, — повторив він.

— Ну що, стариганьчики, ходімо? — проявила свою активність Валя.

— Р-р-р-р-р, — хтиво заричав Культурний на Валю, — звичайно, — погодився він і продовжив: — Отже, у нас є невеличкі фінансові проблеми, які, я думаю, ми зможемо вдовольнити з допомогою нашого люб'язного ректора Василя Гнатовича. Він людина розуміюча, це і в його інтересах. Організаційні питання владнаємо з кафедрою. У нас є апарат…

— Телефонний? — не зрозумів Леонід Григорович.

— Ну, і телефонний, і, так би мовити, адміністративний, навіть політичний, якщо можна нашу діяльність вважати політикою. Дивіться, у нас є люди, у нас є бажання, у нас будуть гроші, у нас, он, подивіться, Валюша яка чудова є.

— Я з вами повністю погоджуюся і готовий підписатися під будь-яким вашим словом, але мене непокоять терміни. Чи встигнемо?

— Якщо прикладемо максимум зусиль, то все ми встигнемо.

Ніколаєвський застогнав.

— Вам погано?

— Спека, — виправдався Леонід Григорович. — Спека…

— Спека наступить тоді, мій пухнастий, коли доведеться просити у мера дозвіл на проведення нашої акції. Ви ж знаєте, як він ставиться до вас і до вашого сина.

— Ох, знаю, — відповів Ніколаєвський і його обличчя потонуло в трясовині душевних мук.

На кафедрі навколо лампи кружляли мухи, під стелею від задушливої безвиході відклеювалися шпалери. Безперестанно дзвонив телефон.

Культурний підбіг до апарата і зняв слухавку.

— Алєу! — прохрипів він. — Так. Так. Так. Справді? Так. Ну, тоді якщо ви хочете зі мною поговорити. Я, власне, сам збирався до нього, але, думаю, краще до вас. Ні, нічого надзвичайного, все рухається гармонійно, згідно з планом… Так, і вам. До побачення.

Останню фразу він вимовив у короткогудочну недосяжність.

— Власова, — пошепки промовив він.

Усі з розумінням закивали, пускаючи в бік Культурного співчутливі погляди.

Галина Власова була проректором Третього університету і, здається, найінтелігентнішою людиною з усього професорсько-викладацького складу. її незмінно вугільно-чорне волосся під каре та холодний гестапівський погляд змушували схилятися перед п стоїчною та врівноваженою фігурою найзавзятішого хама. Одним поглядом Власова зрушувала гори й випалювала вологі ліси. Це була жінка гранітного, непохитного характеру, міцної волі та снобістської чемності. Фактично, вона вершила долю університету та долі її підопічних. Ректор був — конституційний монарх.

— Викликають, — ще тихіше промовив Культурний.

Погляди набули відтінку приреченості. Це Олександру Миколайовичу не сподобалося, і він, подумки відмахнувшись, попрямував до виходу.

— А ви, Леоніде Григоровичу, — дзвоніть. Цирки, зоопарки, аматорські об'єднання, фольклор. Не забудьте про спілку національних гомосексуалістів.

У Ніколаєвського закололо в серці.

На поміч прийшла Валя.

— Останнім зателефоную я. У мене там є знайомі.

Кілька непритомних мух, завившись у повітрі приреченим серпантином, впало на подертий лінолеум.

На східцях пахло перилами.

Культурний, піднімаючись на другий поверх, з приємністю відмітив для себе, що його у такому віці зовсім не мучить задишка.

— Приємно, — відзначив він і опинився біля дверей до приймальні в ректорат.

У приймальні сиділа стара як світ секретарка Арина Родіонівна. Усе, навіть її ім'я, вказувало на те, що була вона з кріпосних.

Олександр Миколайович сухо привітався і питальним поглядом указав на двері. Секретарка, що цілий рік носила синтетичну шубу під леопарда, ствердно кивнула, після чого Культурний постукав у двері.

За дверима пролунав справедливий голос:

— Прошу.

Зайшовши до світлої кімнати, Культурний не одразу побачив Власову. Вона зливалася з гірським пейзажем що був розміщений на стінці у вигляді фотошпалер.

— Доброго дня, сідайте.

Культурний сів.

— Чаю?

— Я віддаю перевагу віскі.