Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Так просто, — хмикнув Олексій Борисович і в ту саму мить зрозумів, що люди часом схожі на тарганів і когось з них шльопнути отакою тапкою або симпатичною бежевою сандалією зовсім не соромно.

— Головне — влучити та стерти всі сліди, — розважливо мовив Тригоренко, взяв ганчірку й витер тарганячу розмазню з плитки.

Але для початку Тригоренко бажав уладнати проблему мирним шляхом. Він зателефонував до редакції і попросив до телефону Треплівського. Назвався Юрієм А., відомим письменником. Такому Костик точно відповість.

— Юрчику! — почув солодкуватий голос Тригоренко. — Якими вітрами? Читав твої солдафонські оповідання. Може, і наш журнал чимось пригостиш?

— Я хотів поговорити. Це Олексій, — перебив Тригоренко Костика. — Мені треба поговорити з тобою. Я читав журнали, там мої оповідання, твоє інтерв'ю, ти видав книжку — мою книжку! Треба поговорити. Давай розберемося.

— Хто це?

— Це Олексій.

— Олексій… Олексій… — Треплівський вдавано згадував знайомого з іменем Олексій. — Який Олексій?

— Не викаблучуйся, Костю. Ти знаєш, хто я. Ти злодій, розумієш ти це? Ти вкрав мою творчість. Спочатку обісрав її, а потім надрукував під своїм іменем.

— Друже, я не розумію, про що ти. і взагалі, чому ти не в школі? Іди вчителюй, навчай любити і плекати і не лізь у велику політику. Це не для тебе, сердитий мій. А ревуар.

— Як а ревуар? Зачекай, Костю, це нечесно. Не а ревуар, давай поговоримо!

Але Треплівський, смачно розреготавшись, кинув слухавку.

Цілий місяць Олексій Борисович скуповував різноманітні журнали, у яких містилися згадування про Треплівського. по всій квартирі були розвішані інтерв’ю, вирізки з газет, фотографії. Кожного дня Тригоренко чекав під редакцією самого Треплівського, слідкував за ним, ховаючись за деревами та кіосками, фотографував людей, з якими зустрічався Костянтин Гаврилович, фотографував будинки та кафе, у яких Треплівський трапезував, автомобілі, у яких він їздив, начитував у диктофон інформацію, яка, на думку Тригоренка, була важливою та могла б допомогти у його темній справі. За місяць Олексій Борисович вивчив усі маршрути, якими пересувався Треплівський, коло спілкування свого ворога та його звички. інформації вистачило б на багатотомне досьє. Нічого протиправного чи компрометуючого у вчинках, справах та зацікавленнях Треплівського Олексій Борисович не знайшов і тим самим ще дужче роз’ятрив свою ненависть, а намір ліквідувати головного винуватця всіх своїх бід став твердішим за алмаз.

День та час страти були вибрані. тринадцятого червня о двадцять другій годині тридцять хвилин. Це була субота. Щосуботи Треплівський ходив до басейну. Зі спорткомплексу ЦСКА він виходив рівно о двадцять другій, далі проходив вузенькою вуличкою до ринку, завертав у підворіття й дворами прямував до свого спального масиву. біля цукрового заводу, як раз на межі між індустріальним кварталом та шеренгою висоток, біля смітників і мав померти Костянтин Гаврилович.

За тиждень до страти Тригоренко кілька разів на день телефонував секретарці Костика, називався Іваном, просив передати Костянтину Гавриловичу, що він винен йому, Івану, кругленьку суму грошей, і якщо пан Треплівський не поверне її найближчим часом, з ним розмовлятимуть інші люди і в інших умовах. Коли секретарка пропонувала покликати самого Треплівського, Олексій Борисович клав слухавку.

А дванадцятого червня Тригоренко згріб докупи всі вирізки та журнали, всі фотографії, негативи та магнітні плівки, запхав їх до поліетиленового мішка, в якому колись носив білизну до пральні, відвіз весь зібраний матеріал на пустир, облив мішок спиртом і підпалив. Головне — не залишити жодного сліду, який би міг вказати на зацікавленість Тригоренка у персоні Треплівського. Свої рукописи Олексій Борисович теж спалив, але окремо — не хотів змішувати грішне з праведним.

Усю суботу Тригоренко пролежав на дивані. Час тягнувся повільно, немов щось стороннє стримувало його у своєму плині. Олексій Борисович не міг ані їсти, ані пити, він лежав і намагався думати, але й думки проносилися крізь нього, не затримуючись ані на секунду. Було холодно — квартирою гуляв протяг, ноги і руки тремтіли від хвилювання, серце ледь чутно калатало, звуки та викрики, що долинали з вулиці, неймовірно дратували. Дратувало практично все. Трохи нудило.

Врешті-решт, одягнувшись у все позаминулорічне, Олексій Борисович встав перед дзеркалом, розкланявся у реверансі й запросив себе на страту. На страту Треплівського.