Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Ваня?

Баба Зіна зайшла до Ваниної кімнати й увімкнула верхнє світло.

— Щось трапилось? Болить щось? Ваня…

— Ба, я тільки що вивчив оповідання Акутаґави.

— Чого?

— Не чого, ба, а Акутаґави.

— Що це за чорт?

— Японець, письменник. А я вивчив. Зараз, послухай.

— Спи давай. Вивчив і молодець, — буркнула баба Зіна й вийшла з кімнати.

— А світло необов'язково вимикати?

Проте баба його не почула. Довелося вилазити із затишного ліжка. Поки Ваня вимикав світло, йому пригадалася ще одна мініатюра.

— Дві! Ба, я дві вивчив!

— Одчепись! — почувся приглушений зойк баби Зіни.

— Я всі вивчив, — сам до себе мовив Ваня, знову увімкнув настінний світильник і відкрив журнал. — Так, що тут у нас? Грабал, Мрожек, Кафка. Євреї якісь, чи що? О, Кіплінґ.

І Ваня почав читати не зовсім зрозуміле есе Кіплінґа про якісь там чотири строфи якогось там вірша. Прочитавши сторінку, Ваня відклав журнал, заплющив очі, і його мозок повністю відтворив текст.

— Магія якась, — сказав Ваня й злякався. Так злякався, що, незважаючи на спеку, затремтів усіма кінцівками. — Як таке може бути? Я проклятий?

Близько трьох годин Ваня не міг заснути. Крутився у ліжку, вмикав та вимикав світло, виходив навіть надвір подихати свіжим повітрям, знову відкривав журнал, вибирав якийсь уривок, читав, а потім точнісінько повторював його. Слово у слово.

Нарешті, знесилений та спітнілий, Ваня заснув. А вже пізно вранці він прокинувся з однією напрочуд щасливою думкою: то, може, це дар? Не прокляття, а дар? Може, це камінь якийсь магічний просто? Але як? Хіба таке буває?

З цього дня Ваня вирішив стати найрозумнішою людиною у світі. В школі він тепер стане відмінником — це факт. А ще він зможе приголомшити батьків, друзів, будь-кого з учителів… крім фізрука, звичайно.

Ваня почав читати. Спочатку справа йшла не надто жваво. Ті книжки, що він читав у дитинстві, він і без свого обдаровання знав майже напам'ять, а журнали з горища були переважно нудні та нецікаві. Але з кожним новим днем Вані було все цікавіше і цікавіше. Чим більше він читав, тим більше прокидалася спрага до все нової і нової літератури. Спочатку він читав повільно, адже ніколи особливо цим не займався, та вже за кілька днів він запросто прочитував два, а то і три романи. За два тижні читати було нічого. Горище він спустошив, прочитав кілька бабиних книжок про трави та корисні властивості лісних ягід. Усі інструкції, етикетки та посібники теж були проковтнуті його мозком.

І Ваня записався до сільської бібліотеки.

Спочатку він боявся, що вся інформація може перевантажити його накопичувальні можливості, але все прочитане так вправно і приємно влягалося на поличках, немов його розкладав якийсь педант-акуратист. Необхідну інформацію пам'ять видавала миттєво — варто було лише про неї подумати. За місяць він прочитав стільки, скільки за інших умов не прочитав би за все своє життя. В бібліотеці він набирав з десяток книжок, вкладав їх до наплічника і їхав кудись за село — на річку або до лісу. Прочитував усе це за сім-вісім годин і повертався додому.

Одного разу бібліотекар Іван Сидорович не стерпів. Це був високий сорокарічний чоловік з великими блакитними очима.

— Слухай, тезка, а ти не знущаєшся? — запитав він.

— Тобто? — не зрозумів Ваня.

— Я людина терпляча, але навіщо ти береш кожного дня стільки книжок. Ну добре, я розумію одну, дві, ну три, але не десять!

— Я їх читаю.

— Так уже всі й читаєш? Та на це тиждень треба витратити. За умови, якщо весь час читати.

— Я їх читаю, — ще раз сказав Ваня. — Не вірите? Давайте перевіримо. Ви можете спитати все що завгодно з тих книжок, які я у вас брав.

Ну дуже вже хотілося Вані похизуватися своїм обдарованням.

— Та йди ти.

— Ні-ні, Іване Сидоровичу. Давайте.

— Ну давай, — важко зітхнув бібліотекар, відкрив Ванин формуляр, звузив очі й хитро запитав:

— От ти брав зібрання Островського. Приміром, перший том «Бедная невеста». - Іван Сидорович потягнувся до полички, дістав перший том повного зібрання Островського й відкрив на «Бедной невесте». — Про дійових осіб питати в тебе не буду, а от сюжет, будь ласка.

— Поздно, Владимир Васильич, поздно… Передо мной новий путь, и я его наперед знаю. У меня еще много впереди для женского сердца…

— Стривай, це що? — бібліотекар якось непевно зазирнув до книжки.

— Мар'я Андріївна, донька Незабудкіної звертається до Мєріча. Сторінка двісті дванадцять.

Іван Сидорович, знайшовши сторінку, недовірливо глянув на Ваню.