Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Ех, — зітхали дачники.

— Ех-е-хех, — зітхали ревізори. — Все чисто.

Афоня дійсно став у районі людиною номер один. Вдячні пайщики за свій кошт побудували будинок і подарували його своєму прєдсєдатєлю. Гектар землі, викопали став, навіть рабатку понад ставом звели — щоб було затишно рибалити, але Афоні так і не довелося пожити в цьому будинку. Перед Днем незалежності до кооперативу приїхала людина, чиє ім'я знали абсолютно всі у цій державі. Навіть сліпоглухонімі.

Людина ця була головною в одному політичному блоці. Вона приїхала у чорному «мерседесі», а довжелезний ескорт джипів з тонованими вікнами змусив примовкнути всю околицю. Навіть Афоню.

Перебували високі гості в «Станіславчику» не довше ніж три години. Після чого Афанасій, залишивши і свою ділянку, і кооператив, і навіть улюблені платівки з записами Зикіної, сів у блискучий автомобіль і зник у невідомому напрямку. Прихопив Афоня з собою лише камінець та срібний хрестик, який дістався йому від баби ще у п'ятдесят сьомому.

Дехто з пайщиків розповідав, наче чув частину розмови між Афанасієм Вікентійовичем та надто важливою персоною.

— Дарагой Афанасій Вікєнтієвич, я була б дуже рада, якби ви паїхали зі мною. Це треба не тільки нам, але і вам, дарагой Афанасій Вікєнтієвич.

Свої надприродні, пак неординарні здібності Ваня помітив наступного дня після того, як у нього опинився камінець ніжно-лазурного відтінку.

Після сніданку баба Зіна послала Ваню в центр за цукром та капроновими кришками для консервації. Ваня, поки стояв у черзі, довго блукав очима, видивляючись необхідний йому товар. Нарешті придбавши цукор та кришки, він повернувся додому.

— Скільки за все віддав? — спитала баба.

— Двадцять чотири гривні сорок копійок.

— А цукор скільки зараз?

— Чотири сімдесят.

І тут Ванина пам'ять почала видавати якісь цифри. Спочатку він не зрозумів, що це за цифри, але пам'ять знову виплеснула нову інформацію. Це були ціни. Ціни на всі товари, які він бачив у магазині.

— Тю, — здивувався Ваня, але більше ніяк не відреагував і на довгі п'ять годин забув про те, що сталося.

Він поїхав на рибалку. Дорогою на ставок Ваня заїхав до господарського магазину і придбав дешевенький набір риболова. Десяток різних гачків, грузила, волосінь на два кілограми, ніпелі для утримання поплавця, якась пластмасова муха — певно, як наживка для дурної риби. Сидячи на торф'яному березі в очереті, Ваня дістав набір і знайшов у ньому вкладиш, який пояснював, що для чого і хто взагалі це все виробляє. Прочитавши нецікавий вкладиш, Ваня зібрав стареньку бамбукову вудку й одразу закинув її у воду. Чи то риба була голодна, чи день у Вані видався щасливий, але карасі лише й встигали що клювати. Забувшись на якісь години, Ваня ловив рибу. В голові монотонно проносилась одна-єдина фраза: «ЧП «Гаврилів», набір рибальський звичайний. Канів, вулиця Ювілейна, 40».

— ЧП «Гаврилів», набір рибальський звича-айний. Канів, вулиця Ювілейна, соро-ок! — підспівував Ваня. — ЧГТ «Гаврилів», набір рибальський звича-айний. Канів, вулиця Ювілейна, соро-ок. Стоп, звідки це?

Г пам'ять знову видала йому інформацію. Ваня спробував розібратися, почав викопувати з надр свідомості хоча б щось, аби наблизитися до пояснення, проте пам'ять на запит видала лише ціни на ячмінну крупу, борошно, яблучний оцет, шоколадні батончики та мінеральну воду «Фонтанчик».

— Тю, — знову нічого не зрозумів Ваня, склав вудку, зібрав речі, виловлену рибу та поїхав додому.

Перед сном Ваня вирішив щось почитати. Але на дачі, окрім старих, тисячу разів перечитаних дитячих книжок та товстезних книг про Велику Вітчизняну, нічого не було. Хоча ні, десь на горищі лежала кіпа старих журналів «Юность» та «Роман-газета». Серед них було ще десяток журналів «іностранки». Обравши кілька мініатюр Акутаґави у перекладі Грівніна, Ваня заглибився у читання. Коли вже засинав, відклав журнал і вимкнув світло. У сусідній кімнаті баба Зіна дивилася телевізор. Ваня спробував заснути, але писклявий голос ведучого, який розігрував якусь там лотерею, вибивав із приємного стану сонливості. Й тут раптом Ваня відчув, що щось знає. Якби хто попросив його описати це відчуття, він навряд чи зміг би. Це знання було поверховим, немов вірш, завчений перед уроком літератури. Спочатку в голові майнули окремі фрази, потім речення, а за якусь хвилину мозок Вані повністю відтворив одну з мініатюр японця.

— Як це? Нічого не розумію. Ба! — покликав Ваня бабу Зіну.