Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

Вона казала:

— У молодості я була дуже вродливою. За мною натовпами бігали хлопці, але я не звертала на них уваги. Ображала їх, насміхалася з них. Горда дуже була. А потім почалася війна, і мені в живіт потрапив осколок бомби. Оперували мене на лінії фронту, серед катакомб і антисанітарії, без знеболювального, рану залили самогоном. Лікар не вірив, що я виживу, тому зашивав мене, як свиню. На нього чекали сотні інших поранених солдатів. Але я вижила. І після того, Лєно, не минуло жодного дня, коли б я про це не пошкодувала. Усі мої родичі загинули на війні, всі знайомі. У сімнадцять років я почала блудити світом і ніде не знайшла справжнього дому.

Після операції нога баби Ліди вкоротилась на дванадцять сантиметрів, і баба Ліда стала калікою. У 1950-х вона приїхала до Сан-Франциско і влаштувалась на свою першу роботу прибиральниці. Мила громадські туалети. Там баба Ліда познайомилася з молодим хлопцем, який випадково зайшов справити малу нужду, і закохалась у нього по вуха. Хлопець, судячи з усього, теж не був байдужим.

Їхній роман із перемінними успіхами тягнувся роками. Батьки хлопця — чи то поважні професори, чи впливові стоматологи — не схвалили союз єдиного сина і приблудної каліки. Вони пробували відкупитись, погрожували бабі Ліді, навіть кілька разів запроторювали її до в’язниці за вигадані крадіжки. Коли жоден план не спрацював, вони відрядили свого сина на роботу у Владивосток. Баба Ліда тоді якраз народила від нього доньку.

Цей хлопець не те що був поганий, казала Лєні баба Ліда, просто слабовольний. Він любив мене, казала вона, він писав мені листи й обіцяв щось придумати. Через кілька років листи перестали приходити. Очевидно, нічого придумати не вдалось. У нього взагалі було туго з фантазією.

Хлопцеві батьки іноді передавали доньці баби Ліди скромні подарунки до Нового року. Баба Ліда казала, що це від Діда Мороза, і донька вірила у Діда Мороза, поки їй не виповнилося вісімнадцять.

— Подивись на мене, Лєно, — казала баба Ліда, — за що було мене любити? Каліка без сім’ї і дому, все своє життя проприбирала. Скільки зусиль, скільки переробленої роботи, а світ усе одно не став чистішим.

Бабі Ліді снився завжди один і той же кошмар. Ніби вона літає попід стелею, а кімнатою бігають люди в білих халатах і намагаються її впіймати. У кімнаті стоїть гігантська м’ясорубка. Вона працює на повну потужність. Меле. Баба Ліда чує звук хрускоту людських кісток і дуже боїться, чує запах крові, крик маленьких дітей і стогін гордих чоловіків. Тоді помічає відчинену кватирку. Вилітає туди, каже собі, слава Богу, врятувалась, пронесло, тепер я вільна. Аж там, по той бік кватирки така самісінька кімната, така сама м’ясорубка, так само меле.

Лєна так боялася цієї м’ясорубки зі снів баби Ліди, що також почала її снити. Баба Ліда заспокоювала:

— Тобі нічого боятися. У тебе є родина, ти добре вчишся. У тебе буде по-інакшому.

Лєна наминала її трояндове варення і підтакувала.

— У мене самі п’ятірки, — казала вона, — з мене виростуть великі люди.

— Ну, дивись, не забудь бабу Ліду, коли виростеш великою людиною.

— Я не забуду! Я буду приходити!

Із плином часу баба Ліда стала схожа на добру Бабу-Ягу. Лєна бачилася з нею раз на рік, іноді — раз на два роки. Вони завжди говорили про «високі матерії», напевно, тому, що людям, які знали лише «низькі», приємно іноді помріяти.

А потім Лєна забула про бабу Ліду. Їм було не по дорозі. Одна ще дуже хотіла жити, інша вже нажилася і чекала чогось нового.

Десь у сьомому класі в Лєни почалися серйозні проблеми з вірою.

Бог, якому Лєна чемно молилась кожного вечора і кожного ранку, раптом втратив над нею владу, бо якось дуже несерйозно виглядав. Лєні розповіла про нього її старенька бабця. Вона позичила його Лєні, віддала ненадовго в користування, поки Лєна знайде свого власного. Бабця навчила Лєну молитися, що вона сама робила без винятку кожного дня, до світанку і після заходу сонця. У бабці було два Боги: один висів на стіні в літній кухні (цей Лєні подобався більше), а другий — у кімнаті, де вона спала зі своїм дідом. Уранці бабця молилася другому, ввечері — першому, після того як мила ноги. Зуби бабця, до речі, ніколи не чистила. Лєна вже пізніше зрозуміла чому. В неї їх уже не було.

Лєнина бабця ввечері мила лице і ноги, знімала робочий одяг і, у самій сорочці, довгій, аж до п’ят, худа як тріска, складала перед грудьми руки і молилася невідомою Лєні мовою. Початок завжди був однаковий і вимовлявся одним словом: «Очченашєжиєсинанебесі». Лєна сиділа на тапчані поруч, ніг не мила, бо було ліньки, і слухала. Їй подобався бабцин Бог, якого Лєна так і називала «Бабцин». Він був суворим, але справедливим. Він був усемогутнім і виглядав дуже статечно. Років мав так із шістдесят, — Лєна вважала це найкращим віком для Бога — не замолодий, бо шмаркача не слухали б, і не застарий — бо думали б, що змаразматів. Цей шістдесятирічний бабцин Бог мав довгу розкішну бороду і м’яке лице, яке, однак, могло змінюватися, залежно від того, як Лєна за день нагрішила.