Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

Одна ця вихователька поводилася інакше. Може, не знала, хто такий Шевченко, може, не вважала його гідним посісти місце вождя.

Вихователька прожила в Сан-Франциско все життя, але так і не навчилася говорити по-людськи. Або не хотіла, або не могла. Її російська звучала комічно, з виразним українським акцентом, упереміш із українськими словами, котрі вона вставляла, як правило, не туди, куди треба. Напевно, жилося виховательці тяжко, бо з такою мовою серед чужих надто не пощасливієш.

Лєна називала її Великою Ґулею.

Велика Ґуля любила дітей, зокрема Лєну. Вона вчила її співати і завжди казала, що з Лєни вийдуть великі люди. Невідомо, звідки ці великі люди мали конкретно вийти, з якої саме частини Лєниного тіла, але тоді Лєна страшенно собою пишалась і співала так голосно, аж дзеленчали шиби у вікнах.

Велика Ґуля також казала Лєні, що та виросте вродливою жінкою і матиме вродливого чоловіка і вродливих дітей. Це було очевидною брехнею. Лєна мала пампулястий тулуб і коротке, нерівно стрижене тупими ножицями волосся. Вихователька казала Лєні, що не варто зараз перейматися своїм тулубом і волоссям, бо в дитинстві всі люди негарні. І це теж була неправда, адже навколо себе Лєна бачила інших дівчаток, із довгими світлими косами, в пишних сукенках, із мов намальованими личками.

Зате Лєна найголосніше співала, і Велика Ґуля казала російською мовою, що з неї виростуть великі люди.

Якось виховательку викликала до себе директриса дитсадка і наказала їй спілкуватися з дітьми тільки українською. Вихователька пообіцяла виконати наказ. Місяць або й два вона пробувала, як могла, з усіх сил, але ці спроби виглядали жалюгідно. Їй просто не повертався язик. Ламався на півслові. Замість «Добрий день, діти» вона говорила «Добрий дєнь, дити». «Дити» реготали, Велика Ґуля плакала. Лєна пробувала під час сонної години поговорити з нею, аби трохи заспокоїти. Щоб віддячити їй за великих людей.

— Ну, ви ж розумієте, — казала Лєна, — Росія дуже погана і зла країна. Через неї повмирало багато українців. У Сибіру і на Білому морі теж.

У виховательки від сліз почервоніло і спухло лице. Вона мовчала, і це мовчання не давало Лєні спокою.

Лєна вела далі:

— Скажіть, а ви росіянка? Бо якщо ви росіянка, то могли би бути моїм ворогом.

— Я росіянка, — сміливо відповіла Велика Ґуля невідомо якою мовою.

— Ну, значить, ви добра росіянка. Бувають і такі.

Не втрималась і пішла на аудієнцію до директриси.

Ця директриса була дуже суворою. Дітей від одного її погляду кидало в холодний піт, але заради доброї справи Лєна переконала себе, що вистоїть.

Тихо постукала у двері її кабінету і, не дочекавшись відповіді, просунула голову всередину. Директриса сиділа за своїм столом, у незмінному білому халаті, який чомусь носила в дитсадку так, ніби в лікарні.

— Що таке?! — крикнула вона нервово.

Лєна пролізла в кабінет, як ласка, про яку їй розповідали, що вона вміє пролізати крізь найменші, мікроскопічні шпари, розтягуючи і розпласкуючи тіло як завгодно. Ну от, Лєна, як ласка, пролізла крізь прочинені двері й тремтячим голосом зацебеніла:

— Я хочу вас, пані директрисо… Директрисо Василівно, попросити, щоб ви дозволили їй говорити з нами російською мовою. Або хоча б зі мною. Бо я все розумію. Мені не тяжко.

Директриса суворо дивилася на Лєну, а та далі щось бурмотіла, і це бурмотіння плавно переходило в плач. Директриса мала сіро-залізно-бліде обличчя. Воно іноді, як того вимагала посада, вичавлювало з себе таку ж залізну посмішку, від якої діти ставали заїками або пісялися в ліжко років так до двадцяти. Цього разу, на щастя чи ні, директриса не усміхалася.

— Послухай мене, — прошипіла вона з типовою педагогічною інтонацією. — Як тебе звати?

— Лєна…

— Не Лєна, а Оленка! Послухай мене, Оленко. Ти українка і ніколи не повинна про це забувати. Твої діди і прадіди віддали свої життя, щоб ти могла називатися українкою.

— Мій дід живий, — устигла вклинити Лєна. — Тільки що п’є багато. А прадід помер, це правда. Старенький був дуже.

— Ти мене не чуєш, Оленко! Я говорю не про твоїх діда і прадіда, а про чужих. Про багатьох інших дідів і прадідів.

— А! Ну так би й сказали зразу!

— …які віддали свої життя за Україну. Вони померли, а ти живеш. У вільній Україні. І ти не маєш права зрадити цю країну. Будеш жити і працювати на благо цієї країни і говоритимеш українською мовою, яка збереглася лише завдяки твоїм дідам і прадідам.

Лєна знову стрепенулася.