Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

— Але ж ви розумієте, що це злочин? — уперлася Лєна.

— І тут я теж не була би настільки категоричною.

— Тобто ви вважаєте, що здавати бездомних собак на м’ясо — це нормально.

— Ні, це не нормально. — Богдана Іванівна різко встала зі стільця і вдала, ніби гарячково думає. Хоча, можливо, вона справді це робила.

«Коли людина вдає, ніби думає, — писала потім Лєна у щоденниках, — то ніколи не знаєш напевно, чи вона думає цієї миті, чи ні».

— Розумієте, сучасний світ жорстокий… — сказала Богдана Іванівна.

— Але завдання кожної людини протидіяти жорстокому.

— Так. І ми вживемо заходів. Без сумніву. Але й ви зрозумійте.

— Що я маю зрозуміти?

Для більшої переконливості Богдана Іванівна намагалася дивитися Лєні в очі. Лєна відвела погляд. Вона дуже не любила такі прийомчики.

— Те, що виглядає страшним, — сказала чиновниця, — насправді може таким не бути. Ви знаєте, що у місті склалася катастрофічна ситуація з бездомними тваринами.

— Знаю.

— Міська влада ніяк не може вплинути на ситуацію. На це немає коштів і найближчим часом не буде. Щодня до нас приходять скарги від громадян. Пси нападають на дітей і навіть на дорослих. За минулий рік було… — Богдана Іванівна вийняла з шухляди якийсь папірець, — …було, ось, знайшла, понад тисяча випадків нападу тварин на людей. Вісімдесят із них були змушені пройти курс лікування. Колоти уколи, простіше кажучи. У живіт. Це дуже неприємно, по собі знаю.

— До чого ви ведете?

— Веду до того, що за останніх два тижні бездомних тварин у місті помітно поменшало.

Лєна спалахнула.

— Але їсти собак — це ненормально!

— Для нас ненормально, я з вами згодна. А в Китаї навпаки — звичайна річ…

— То нехай своїх псів і їдять! А українським нехай дадуть спокій!

— Заспокойтеся, громадянко. Зрозумійте, що в такий… дещо… дивний спосіб місто виграло. Ми з вами, — для більшої наочності додала чиновниця, — виграли.

— Я не хочу так вигравати! Нехай краще я програю!

— А ви й так програли. Демократія — це думка більшості. А ви в меншості. Тому змиріться. Йдіть додому і спіть спокійно.

— Падлюка! — вигукнула Лєна, хоча ніколи раніше не вживала цього слова в усному мовленні.

— Ну, я так голосно не висловлювалася б. В Україні існують суди…

— Не боюсь я ваших судів! — Лєна вже виходила з кабінету, декорованого, між іншим, дешевими пейзажними картинами у стилі «Осінь у гаю». Судів вона справді не боялась, і найперше тому, що ніколи там не була.

Невідомо, чи Богдані Іванівні раптом стало соромно, чи вона, навпаки, хотіла присоромити Лєну, але вже коли та було майже вийшла, чиновниця сказала:

— А по-вашому, нормально виловлювати собак, як це офіційно робить міське житлово-комунальне господарство, і потім скидати їхні трупи на смітник?! Чомусь це вас не обурює! А я різниці не бачу жодної.

— Виловлювати? — розгубилася Лєна. — Трупи? На смітник?

— От тільки не треба корчити з себе святенницю!

— Я не знала.

— Ну ясно, що не знали. Бо спите тоді сном немовляти. Очі не бачать, серце не болить!

Секретарка в коридорі співчутливо сказала Лєні: «До побачення». Вона сама, як згодом з’ясувалося, підгодовувала трьох бездомних собак. Секретарка опікувалася ними не з ідеологічних міркувань, а з того самого жалю, про який хтось сказав, що «ми сентиментальні й злі». Коли одного дня її троє годованців зникли безвісти, секретарка стенула плечима і пішла собі жити далі.

А Лєна так не могла.

У «Золотій рибці», де, на щастя, її не впізнали, сидячи за дерев’яним столом і кухлем пива, пізно ввечері того самого дня вона написала найвідоміший у своїй кар’єрі зоозахисника текст. Називався він «Маніфест собакам від собаки», і його навіть було надруковано в місцевому літературно-мистецькому журналі «Четвер» як самодостатній художній твір.

Починався «Маніфест» так: «Собаки, єднаймося! Не дамо себе з’їсти!»

Тоді Лєна вирішила діяти самотужки і до кінця. Її план був простий: гласність, диверсія, пропаганда. Ці три способи, казала вона, найкраще спрацьовують у підпільній війні із системою. Лєна казала: «Я не могла відступити, бо справедливості ніхто у цьому світі не скасовував. Так, світ жорстокий, тут обдурюють, знущаються і вбивають, я не можу його змінити і навіть наміру такого не маю. Мій намір — змінити себе. Але змінити себе я не зможу, поки в роті залишається цей жахливий присмак собачатини».

Лєна з головою поринула в тему собачої бездомності. Вона з’ясувала, що кількість тварин на вулиці збільшується прямо пропорційно до зменшення людської відповідальності. Мешканці міста заводять собі цуценят, а потім із якихось особистих причин викидають їх на вулицю. Або не сподобалося, як гавкає, або їсть забагато, або обдурили з породою, або просто ліньки щоранку його вигулювати. За таке повинні накладати немалий штраф, казала Лєна, тільки через покарання можна привчити безвідповідальних людей до порядку. Місто належить громаді, а не тобі особисто. Викидаючи пса на вулицю, ти шкодиш іншим, порушуєш права іншого. Вже не кажучи про права самого пса, який мав би мати невід’ємне право на господаря.