Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

Здесь есть возможность читать онлайн «Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Біографія випадкового чуда: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Біографія випадкового чуда»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Лєна з дитинства була особливою: без царя в голові, навіть Бог у неї був позичений. Якось Лєна облишила молитися — і нічого, грім не побив, і кульова блискавка, що колись спалила її улюблену виховательку, оминула. Але втратити віру в чудо їй не дала диво-жінка, яка нагодилася рятувати її земляків, поки сама, уже доросла, Лєна тренувалася на бездомних собаках. Чим обернеться власна спроба героїні допомогти ближньому — польотом над гніздом зозулі чи вознесінням?

Біографія випадкового чуда — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Біографія випадкового чуда», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

— Але ж ви розумієте, що це злочин? — уперлася Лєна.

— І тут я теж не була би настільки категоричною.

— Тобто ви вважаєте, що здавати бездомних собак на м’ясо — це нормально.

— Ні, це не нормально. — Богдана Іванівна різко встала зі стільця і вдала, ніби гарячково думає. Хоча, можливо, вона справді це робила.

«Коли людина вдає, ніби думає, — писала потім Лєна у щоденниках, — то ніколи не знаєш напевно, чи вона думає цієї миті, чи ні».

— Розумієте, сучасний світ жорстокий… — сказала Богдана Іванівна.

— Але завдання кожної людини протидіяти жорстокому.

— Так. І ми вживемо заходів. Без сумніву. Але й ви зрозумійте.

— Що я маю зрозуміти?

Для більшої переконливості Богдана Іванівна намагалася дивитися Лєні в очі. Лєна відвела погляд. Вона дуже не любила такі прийомчики.

— Те, що виглядає страшним, — сказала чиновниця, — насправді може таким не бути. Ви знаєте, що у місті склалася катастрофічна ситуація з бездомними тваринами.

— Знаю.

— Міська влада ніяк не може вплинути на ситуацію. На це немає коштів і найближчим часом не буде. Щодня до нас приходять скарги від громадян. Пси нападають на дітей і навіть на дорослих. За минулий рік було… — Богдана Іванівна вийняла з шухляди якийсь папірець, — …було, ось, знайшла, понад тисяча випадків нападу тварин на людей. Вісімдесят із них були змушені пройти курс лікування. Колоти уколи, простіше кажучи. У живіт. Це дуже неприємно, по собі знаю.

— До чого ви ведете?

— Веду до того, що за останніх два тижні бездомних тварин у місті помітно поменшало.

Лєна спалахнула.

— Але їсти собак — це ненормально!

— Для нас ненормально, я з вами згодна. А в Китаї навпаки — звичайна річ…

— То нехай своїх псів і їдять! А українським нехай дадуть спокій!

— Заспокойтеся, громадянко. Зрозумійте, що в такий… дещо… дивний спосіб місто виграло. Ми з вами, — для більшої наочності додала чиновниця, — виграли.

— Я не хочу так вигравати! Нехай краще я програю!

— А ви й так програли. Демократія — це думка більшості. А ви в меншості. Тому змиріться. Йдіть додому і спіть спокійно.

— Падлюка! — вигукнула Лєна, хоча ніколи раніше не вживала цього слова в усному мовленні.

— Ну, я так голосно не висловлювалася б. В Україні існують суди…

— Не боюсь я ваших судів! — Лєна вже виходила з кабінету, декорованого, між іншим, дешевими пейзажними картинами у стилі «Осінь у гаю». Судів вона справді не боялась, і найперше тому, що ніколи там не була.

Невідомо, чи Богдані Іванівні раптом стало соромно, чи вона, навпаки, хотіла присоромити Лєну, але вже коли та було майже вийшла, чиновниця сказала:

— А по-вашому, нормально виловлювати собак, як це офіційно робить міське житлово-комунальне господарство, і потім скидати їхні трупи на смітник?! Чомусь це вас не обурює! А я різниці не бачу жодної.

— Виловлювати? — розгубилася Лєна. — Трупи? На смітник?

— От тільки не треба корчити з себе святенницю!

— Я не знала.

— Ну ясно, що не знали. Бо спите тоді сном немовляти. Очі не бачать, серце не болить!

Секретарка в коридорі співчутливо сказала Лєні: «До побачення». Вона сама, як згодом з’ясувалося, підгодовувала трьох бездомних собак. Секретарка опікувалася ними не з ідеологічних міркувань, а з того самого жалю, про який хтось сказав, що «ми сентиментальні й злі». Коли одного дня її троє годованців зникли безвісти, секретарка стенула плечима і пішла собі жити далі.

А Лєна так не могла.

У «Золотій рибці», де, на щастя, її не впізнали, сидячи за дерев’яним столом і кухлем пива, пізно ввечері того самого дня вона написала найвідоміший у своїй кар’єрі зоозахисника текст. Називався він «Маніфест собакам від собаки», і його навіть було надруковано в місцевому літературно-мистецькому журналі «Четвер» як самодостатній художній твір.

Починався «Маніфест» так: «Собаки, єднаймося! Не дамо себе з’їсти!»

Тоді Лєна вирішила діяти самотужки і до кінця. Її план був простий: гласність, диверсія, пропаганда. Ці три способи, казала вона, найкраще спрацьовують у підпільній війні із системою. Лєна казала: «Я не могла відступити, бо справедливості ніхто у цьому світі не скасовував. Так, світ жорстокий, тут обдурюють, знущаються і вбивають, я не можу його змінити і навіть наміру такого не маю. Мій намір — змінити себе. Але змінити себе я не зможу, поки в роті залишається цей жахливий присмак собачатини».

Лєна з головою поринула в тему собачої бездомності. Вона з’ясувала, що кількість тварин на вулиці збільшується прямо пропорційно до зменшення людської відповідальності. Мешканці міста заводять собі цуценят, а потім із якихось особистих причин викидають їх на вулицю. Або не сподобалося, як гавкає, або їсть забагато, або обдурили з породою, або просто ліньки щоранку його вигулювати. За таке повинні накладати немалий штраф, казала Лєна, тільки через покарання можна привчити безвідповідальних людей до порядку. Місто належить громаді, а не тобі особисто. Викидаючи пса на вулицю, ти шкодиш іншим, порушуєш права іншого. Вже не кажучи про права самого пса, який мав би мати невід’ємне право на господаря.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Біографія випадкового чуда»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Біографія випадкового чуда» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Біографія випадкового чуда»

Обсуждение, отзывы о книге «Біографія випадкового чуда» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x