Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

— Ти так не панікуй, добра душа. Хтось живе, а хтось умирає. Так світ влаштований. І ти умреш, і я теж умру, по-собачому, десь під парканом, до речі. Так що цим товаришам, якщо подумати, навіть пощастило. В елітних китайських ресторанах знайдуть свій кінець.

— Люди добрі!!! — заверещала Лєна і стрімголов побігла звідти геть разом зі своїми двома сучками і розбитою вірою в рід людський.

Наступного дня рано-вранці вона вже сиділа у відділку міліції. Міліціонер уважно вислухав Лєну, зробив кілька дзвінків, декілька разів кудись виходив і врешті попросив у Лєни паспорт.

— У мене немає паспорта, — сказала йому Лєна, — якраз його чекаю, загубила. Але я вас дуже прошу, пане міліціонер, їдьте туди прямо зараз, бо вони втечуть. Там сотні собак. Їх іще можна врятувати.

— Пані Олено… — почав міліціонер.

— Лєна.

— Лєна. Ви розумієте, Лєно, що я вас зараз можу затримати на три доби до з’ясування особи?

— Мене? Затримати? За що?

— Ви приходите сюди, несете пургу про псів і китайські ресторани, а паспорта при собі не маєте. Звідки я знаю, може, ви з дурдому втекли? Може, ви людей ріжете, а мені псами баки забиваєте?

— Не ріжу я людей! — обурилася Лєна. — Що ви таке говорите?! Просто паспорт загубила. Лєна мене звати…

— От ми й з’ясуємо, як вас звати. А ви тим часом тут, в ізоляторі, посидите..

— А пси…

— Ви за себе переживайте — ось вам моя порада. А пси… псами, — і міліціонер зловтішно вишкірився.

Лєна просиділа у відділку, щоправда, недовго. Увечері її відпустили, так і не з’ясувавши до пуття, хто вона така. Тому теоретично Лєна могла би і з психушки втекти, і людей різати. Міліціонерам було не до її минулого. Вони переймалися власною репутацією, бо про торгівлю міськими псами чудово знали й отримували з неї немалі відсотки. Про це Лєні розповіли бомжі, яких вона весь наступний тиждень ретельно опитувала. Розмови записувала на позичений диктофон і потім надіслала касети з їх докладним описом у міський виконком. У записах ішлося про групу місцевих бізнесменів, які налагодили контакти з усіма великими китайськими ресторанами (переважно київськими, один у Львові, три в Харкові) і постачали їм свіжу собачатину. Тому собаки мали бути живими. Їх убивали вже безпосередньо перед приготуванням.

Із виконкому жодної відповіді Лєна не дочекалася і пішла туди особисто. Вирішила, що нічим не ризикує, бо у виконкомі ніхто не має повноважень її заарештувати.

— Мені до голови з охорони тварин, — поважно заявила Лєна секретарці, яка розподіляла охочих поспілкуватися з владою по кабінетах.

Секретарка довго порпалася в паперах.

— У нас таких нема, пані, ви не туди прийшли.

— А хто тварин охороняє?

— А навіщо їх охороняти?

— Послухайте, бездомних псів здають у китайські ресторани.

— Тоді вам в управління розвитку підприємництва, — вигукнула секретарка, втішившись, що розв’язала задачку.

— Це не підприємництво! Це злочин! Ви що, не розумієте, що псів здають у ресторани на їду!

Після тривалих суперечок і непорозумінь Лєна потрапила на прийом до голови департаменту соціальної політики. Тут принаймні щось захищали. Пенсіонерів, інвалідів, дітей і онуків війни та праці, афганців, одиноких і непрацездатних, дітей-сиріт, малозабезпечених і навіть бездомних громадян. Тварин у списку не було, але головне, що було слово «бездомний». Ці люди знають справжнє милосердя.

По-діловому одягнена жіночка — голова департаменту — зустріла Лєну з приязною, дещо приклеєною усмішкою на обличчі.

— Доброго дня, — почала Лєна з порога, — я вам надіслала нещодавно записи розмов із бездомними громадянами, в яких викривається страшний антилюдський факт торгівлі бездомними тваринами. Переважно собаками.

Видно було, що жіночка нічого не зрозуміла, але швидко відповіла:

— На жаль, українська пошта дуже погано працює. Ми нічого не отримували.

— Ну, то я вам розкажу. — І Лєна зручно вмостилася на стільці.

Вона ґрунтовно виклала свою історію, починаючи з оголошення та гуртожитських сучок і закінчуючи правоохоронними органами. Чиновниця слухала, не перебиваючи. Деколи занотовувала щось у блокнот.

— Ми повинні негайно діяти, — закінчила свою оповідь Лєна. — Міліція покриває злочинців.

— Чому відразу злочинці, не треба так голосно, — обережно сказала Богдана Іванівна, так її, здається, звали.

— А хіба не злочинці?

— Тільки суд може сказати, злочинці вони, чи ні.

Богдана Іванівна була сповнена ліберального спокою і демократичної рівноваги. Вона, до речі, тричі на тиждень із шостої до сьомої ранку, перед сніданком, бігала у міському парку. Тоді біг був дуже популярним серед працівників міського виконавчого комітету.