Валерій Шевчук - На полі смиренному

Схопився за дужку, щоб підняти віко, коли щось гримнуло за його спиною. Повернувся різко — впав, розсипавшись, кістяк, що був обпертий об стіну.

Холодний піт покрив Федора. Він стояв і дрібно трусився: під його ноги підкотився голий білий череп. Глядів на той череп, і йому раптом здалося, що обростає той шкірою, ще мить і побачив він унизу, біля своїх ніг, знайоме обличчя ще одного свого приятеля — Тимка. Той прийшов був до нього по позичку, бо не міг заплатити боргу, а він йому тих грошей не дав: мав надію скупити на торзі Тимкове майно за безцінь. Він тоді, здається, плакав, той Тимко, голова якого валяється оце у нього під ногами, але щось таке жорстке й холодне поселилося тоді у Федорових грудях…

— Відійди, — прошепотів він. — Я поніс за тебе покуту. За тебе і за Степана, бог забрав від мене найдорожчих і найлюбіших, я вже голий і бідний. Я ніхто, — шепотів він, присідаючи на скриню, — єдину турботу маю, щоб простив мене бог і щоб в іншому житті я зустрівся зі своїми найдорожчими…

Череп ще й досі ледь-ледь похитувався після падіння, але то не було живе обличчя — тільки мертва кістка. Федір витер із чола піт і таки звів віко: холодне меркотіння коштовного металу кинулося йому у вічі: було там золото, срібло та посуд. Він загріб і висипав у кишеню жменю монет, взяв одну посудину і пішов назад. Виліз і почав старанно закопувати прохід. Нарешті засипав яму, викопану вздовж стіни, і притоптав землю. Після того втомлено ліг на постіль. Тіло його й досі тремтіло, а в роті набралося кислої слини. Він виплюнув ту слину і раптом заплакав. Заплакав так, як плакав дитиною, гірко і щиро — був це плач, який уперше прорвався, відколи впало на нього нещастя. Нараз зруйнувалася йому в душі незрима заслона, щось тонке й дорогоцінне протекло й розлилося, в зелених хвилях печалі заколихався, гасячи її слізьми. Тільки тепер зрозумів, яка страшна втрата була для нього смерть тої гарної й ніжної, тої квітки, яку побачив та покохав, вертаючись ранком із княжого бенкету. Адже покохав він не живу істоту, а ранок, який, утілившись у ніжну красуню, довго жити не міг. Подумав, що не був більшим грішником від тих, хто жив поруч, від інших купців чи вельможних; коли б прибіг він до Тимка за позичкою, хто зна, чи позичив би йому Тимко; а коли помер би він у дорозі, хто зна, чи не відлічив би собі його грошей Степан. Однак волею долі йому судилося інше: він причастився святого ранку, його ніжної, тонкої чистоти і просвітився. Саме тому так пізно й заплакав він, бо зрозумів, що ніякого повернення для нього нема, що він таки хоче тої хай і нагаданої посмертної зустрічі — ясного видіння він у бога попросив. І бог послав йому зимову дорогу, а на ній побачив Федір крізь сльози в райдужному окіллі бліду жіночу постать, крижану й неземну, що мала риси лиця його покійної жінки і яка тримала на руках мале крижане дитя. Дивилася на нього великими печальними очима, а на вустах її грав тонкий, ледь помітний усміх.

— Я до вас прийду, — прошепотів він, підіймаючи на знак привітання руку. — Я до вас прийду, рідні. І вже не дамся зловитись у чорні й погибельні сіті.

Раптом він почув шкороботання у дверях, а відтак і вкрадливий Василевий голос:

— Відчини, брате Федоре! Чуєш, брате Федоре!

Федір звівся, підійшов до дверей і відчинив. За порогом таки стояв Василь. І знову здалося Федорові, що це не той Василь, котрий приходив до нього передоцім, був він мізерніший і менший, а в очах спалахували незвичайні іскорки.

— Мені знову являвся янгол, — сказав він, — і звістив, що за молитвою моєю тобі дано срібло й золото. Це так?

— Так, — хитнув головою Федір. — Це майже так.

— Покажи! — видихнув Василь. Він повів жадібним зором по келії, але не побачив у ній нічого.

Тоді запустив Федір руку в кишеню і витяг жменю золотих монет. Хижо кинувся до тої руки Василь, але пальці стислися перед самим його носом.

— І це все? — спитав він розчаровано.

— Це майже все, — сказав Федір. — А може, і не все…

— Брате Федоре, — потер руки Василь. — Чи не казав я тобі, що скоро дістанеш нагороду. Господь сказав: усяк, хто залишить дім чи маєток заради імені мого, дістане у сто крат більше. Ось багатство і в руках твоїх! Це я, я посприяв тобі молитвою своєю і напученням!

Він подивився на Федора, але побачив холодні й нерухомі очі.

— Я хотів цих грошей, щоб звільнитися, — сказав він. — Але тоді не знав, що таке звільнення справжнє…

На те слово поважний і серйозний зробивсь Василь — став уже схожий на того ченця, що приходив до нього у печальний зимовий, завалений снігом місяць.