Валерій Шевчук - На полі смиренному

Так воно й вийшло. Знову вдарив шаленим накотом вітер, і Прокіп обернувся в той бік, де лишалися його мучителі: очі його стали надмірно розширені й потемнілі. Яскраве світло — сонце саме вигулькнуло з-за хмари — впало на Прокопове обличчя, і воно обезтінилось. Я здригнувся й завмер, різко зупинившись у ході: дивилося на мене лице, наче з образа зняте. Іржавий клубок підкотився мені під горло. «Ось воно, — подумав я, — чудо справдешнє, ось він, болящий і скорбний!»

Коли закалатали в било, я відчув, що мені важко вставати.

Було в келії майже темно, келійник уже будив мене, несміливо торсаючи за плече. Я йшов у вогкій сутіні, переді мною ступав повільно Григорій, а позаду важко дихав Нестор, той, котрий літописа написав. Ми всі були в той ранок наче приглушені, і, хоч звичайно перемовлялися, всупереч припису, по дорозі до церкви, в той ранок вуста наші були наче заліплено. Піп Тит і диякон Євагрій, про ворожнечу між якими ми переповідали поміж себе не одну кумедну історію, були надуті й правили заутреню мляво й неохоче. Такий настрій не минув й ігумена, той стояв на своєму місці й похитувався, — у блідому світлі свічок його спина здавалася горбатою, а кукіль гостро стримів над головою. Я примостився збоку, і мені видно було братію; позаду ж стояв, як завжди, заплющений, білий і зморшкуватий, невисокий, але широкий у плечах дідок — Єремія. Такий був він того ранку нерушний, що, здавалося, помер і тільки завдяки палиці-підпірці не падає. Його велике, важке лице було виставлено вперед, а біла борода в цьому примарному світлі здавалася брудним віхтем. У мене зімлівали ноги, та, певне, не тільки в мене, ось брат Матвій похитнувся і ледве не впав. Відтак розплющилися Єреміїні очі, напрочуд ясні й чисті — зелена вода між засніжених берегів; брат Матвій замотав головою, проганяючи мороку. Але в цей час похитнувся і ледве не впав брат Федір, і знову позад нього засвітилися ясні зелені очі, оточені густим сивим кущинням. Федір перестав співати і, похитуючись, поколивався туди, де стояв незвичайно згорблений ігумен. Голосний шепіт провис у церкві, покрив, здається, весь наш спів — брат Федір посилався на нездоров’я. Ігумен хитнув куколем, брат Федір спершу позадкував повз нього, тоді повернувся і поплив беззвучно, як тінь, до виходу. Я мимовільно запам’ятав дивний вираз його обличчя: було воно наче попелом присипане, а крізь попіл проступала блідість. Єремія також дивився на Федора: зелені очі горіли й спалахували, і на мить здалося мені, що то великій сивий кіт стоїть на вийсті і палить очі на сіру й нікчемну мишу, що котиться йому назустріч, Федір обігнув Єремію, як вода камінь, і я побачив, як ледь-ледь помітно здригнули його вуста, а очі на мить пригасли.

Ми всі завовтузились, бо уявили брата Федора в теплій постелі: тут же, на холодних плитах, було зимно й незатишно, здавалося, блукав церковний продув, обвіював нас, залазячи під одежу, й обмацував тіла, наче ходило по церкві десятки невидимих рук і кожного обшуковували. І все-таки я напружував усю силу, щоб не задрімати, повіки мені клеїло з непереборною силою, немов сидів у мене на плечах важкий і теплий сон і заліплював очі рученятами.

Брат Матвій знову похитнувся, аж мусив опертися об стовп: на те знову засвітилися зелені Єреміїні очі, що були як зелений лід між покритої інеєм старої трави; Матвій уже також ішов до ігумена, ледве перебираючи нерухомими в колінах ногами і виставляючи сухий, гострий зад. Знову в церкві поплив шелест, начебто шуміло над нами якесь дерево із бронзовим листям, хитнув кукіль, і Матвій, як недавно Федір, поплив до виходу просто на ясний зелений вогонь Єреміїного погляду.

Я сперся плечем об стовп, притому став так, щоб стовп заслонював мене від Єремії, бо вже не в силі був стримати позіху, котрий ламав щелепи. Через це змушений був перервати спів, і мені ті щелепи так розвернуло, що я забоявся — їх заклинить.

Зрештою ця незвично затяжлива утреня закінчилася, і ми з поспішністю посунули з церкви. Тільки Єремія нерушно стовбичив на своєму місці, очі його розплющились і були наче зів’яла трава, на яку падає перший сильний мороз, а вуста глумливо стулилися. Кожен відчувався ніяково, проходячи повз той відвертий, насмішкуватий погляд, кожен з нас потуплювався, бо в кожного в нутрі сидів теплий кошлатий хлопець, що розтоплював нас і заліплював повіки, — ми тільки й думали про келії і постелі, які хоч вихололи за цей час, але скоро нагріються знов.