Валерій Шевчук - На полі смиренному

Агапіт тим часом зайшов до келії. Смертник спинився біля порога, спинилися і всі ми. Дощ зверху всіх нас обливав, але, здається, не помічали в той мент ми хлющі. За хвилину Агапіт вийшов на ганок, в руці в нього був кухлик, і він виставив його на дощ.

— На, випий оце і вимиється з твого тіла отрута, — сказав Агапіт.

Головник схопив тремтливими руками кухлика і пожадно почав пити. Дощ лився йому на обличчя, а на шиї швидко ковзався великий борлак.

Тоді знову освітився Агапіт, як і того разу, коли врятував Святошу, і його обличчя стало на тому ганкові наче сонячним промінням залите.

— Взиваю до вас, братіє, — гукнув він із порога. — Святий дощ звільнив його від отрути, і я дарую його вам…

Він звів підборіддя, бо очі його запалахкотіли радісно, і, дивлячись на цього щасливого звитяжця, несподівану печаль я відчув: ось вони, радощі земні: один зносить гордо підборіддя, а другий згинає перед ним спину. «Горе переможцям! — подумав тоді я. — Звір дикий у них виростає!»

Але я помітив інше. Головник стояв до мене боком, і побачив я, що він там, у грязюці, кинений додолу милосердям, що йому вчинено, не ллє радісних і щасливих сліз. Не відчуває свого упослідженого щастя, а дивиться знизу вгору туди, до щасливого, осяяного сонцем, хоч ніякого зараз сонця й нема, звитяжця свого, дивиться пильно й пронизливо, аж доки не помічає того погляду щасливий переможець, погляду знизу нагору, примруженого й гострого, наче ніж, погляду, в якому горить жовтий вогонь зненависті. Агапіт раптом здригнувся і відвів очі перший: побачив-бо він звіра дикого, якого тільки-но випустив із клітки і який уже перший крок ступив, щоб голод свій, набутий у тій клітці, погасити. Цілитель мимовільно відступив крок і злякано перехрестив простір, наповнений дощем, людьми і сірим киселем.

Я багато й часто думаю про людські пристрасті. Світ зіткано із них, і людина пробуває у вічному в них полоні. Там, де сходяться двоє, уже й пристрасті виникають. Не завжди вони простозначні, але все-таки на терезах виважуються наші дії, і не завжди вгадаєш, куди хиляться шальки. Ненавидячи одне, ми ніжно любимо інше — постійна війна, як рух початків, тече в нас. Є такі, що знають про це, але більшість все-таки темні — пристрасті грають у них, як вода. Змішується вона, чорна й синя, і переливається — море житейське отак твориться, в якому плавають лодії наших доль. Нема в цьому світі воістину праведних, як і нема воістину грішних. Не буває в цьому світі чистого зла і чистої любові — звір і бог складають єство наше. Ті, що знають про це, не кращі від тих, що про таке не думають, — рівновагу шальок не те порушує.

Тут, у монастирі, я побачив немало таких, котрі вдягали чернечу мантію, боячись, що не витримають такого змагання. Перший із таких — я сам. Не міг знайти в світі доброго місця, надто боліли мені болі світові і надто переймався я ними. Починав багато справ земних, але до жодної не пристав душею: єство моє повне плачу було. В монастирі зустрів подібних до себе — єство наше плаче однаково. Не очищальні, на жаль, це сльози, а вадкі, адже ті, що втікають від пристрастей, все одно що від тіні своєї тікають і втекти хочуть. Вона ж бо йде за нами, чорна й невідступна, і, скільки не топчи її ногами, біжить за нами, а то й перед нас. Тінь завжди похідним світла є, і це істина проста. Багато хто, тіні своєї лякаючись, позбавляли себе світла суціль і в тінь цілковиту западали, адже пристрасті скрізь лишаються ті самі, коли людина живе. Через це й кажу я: в гордині своїй людина прагне вище бога стати, хоч, зрештою, таки погноєм вона робиться. Замість того, щоб про добрі діла у світі дбати, вона із тілом своїм воює, а відтак і з богом, котрий тілом людину наділив. Замість жити в гармонії із природою своєю, людина піддає себе мукам великим, бо страх смерті носить у собі великий. Той, хто бореться із пристрастями, в найбільші пристрасті впадає; той, хто проти своєї природи іде, проти бога наважується — сумнівається-бо в силі промислу вишнього.

Через це зважуюся покласти тут оцю науку: добрі діла на землі лишайте, і вони зрівноважать зло ваше, творене вільно й мимовільно, адже коли говорити про бога — то любов і добрі вчинки його ймення. Коли любите жінку, дітей, ближнього свого — в бозі пробуваєте, коли ж ненависть у вас спалахує, пожирає вас звір. Не любіть і не ненавидьте тіло своє — дайте йому жити за природою своєю, вишній промисел ви цим прославите і в марнотну боротьбу із собою не вдаватиметеся!