Валерій Шевчук - На полі смиренному

Зовсім зморився від цього стріму, власне, товксь у темряві, наче потрапив у яму, з якої ніяк не міг вибитися. Сів на пенька й почав утирати піт. Перепалене повітря виривалось із грудей, а за мить йому здалося: все, що замислив, наче видиво, непевне. Через тиждень Святоша помре, а він потрапить на гострі шпильки кпинів: був уже не один такий, що хотів чудотворити і якого обсміяли. Стиснув зуби, аж хрумкнули вони йому, і вуста його стали тонкі й болющі, а очі запалилися навіть у темряві.

Ці палахкі вогники й побачив Єремія, який ішов тої ночі слідцем за Агапітом; йому здалося, що це дивиться із хащі на нього вовк чи рись. Тоді позадкував Єремія з того лісу, а потім побіг, аж йому серце ледве з грудей не вискочило: був Єремія вже в похилих літах.

Агапіт же перепочив, устав, і вже зовсім повільно почвалав у той бік, де безпремінно мала бути батьківська хата. Сидів на порозі тої хати старий, сивий дід і надчікував, чи прийде до нього його марнотравний син.

Я не можу напевне сказати, що думав вірменин, коли покинув Святошину келію; та знаю, що поніс він у дощ саркастичну посмішку і ту посмішку побачив слуга, який надчікував його біля воріт з кіньми.

— Ці ченці майже вижилі з ума, — сказав, мабуть, вірменин, а слуга притакнув, як звикли притакувати своїм панам усі слуги. Сідаючи на коня, вірменин, здається, думав: чи засмучувати князя сумною новиною про близьку смерть Святоші (адже великий князь його послав сюди), чи завбачливо промовчати про свій смертний засуд — знайшовся-бо на білому світі такий, що посмів зневажити його лікарську повагу…

Вернувшись додому, він мав стояти, той вірменин, біля вікна, і те вікно мало бути не воловим пухирем затягнене, а склом, і мав він дивитися на дощ, який шурхотить і ляпає об шибки. Від того звужувалися й розширювалися очі у вірменина, бо він ніяк не міг забути палахкотливого й нахабного Агапітового погляду…

«Він щось знає!» — гадатиме вірменин, і ця думка їстиме його проздовж усього тижня, який позначений його реченцем.

Отак, згадуючи палкий погляд того малого і сірого на вигляд ченця, відчує, напевне, вірменин, як до нього крізь шиби пролазить дитина дощова — сумнів, і подумає печальну думку про те, що покинув він батьківщину задля того, щоб бути тут першим. Там, на рідній землі, були вправніші за нього й мудріші: про це почав забувати вірменин тільки тут, де не один рік він старшував. Можливо, через те звужувались і розширювалися задумливо лікареві очі; він знав, що через тиждень вирішиться це остаточно: бути йому на цій землі неперевершеним чи ні. Зрештою, завжди того боявся; йому навіть снилося, що вже знайшовся такий, хто його упослідить.

«Той чернець щось знає», — думав він, безнастанно тарабанячи пальцями по підвіконні — без знання не йшов би він на такий рішучий чин.

Можливо, покликав той вірменин слугу свого, того, що залишався при воротях із кіньми і котрий сховався від дощу, балакаючи у келії із ченцем-воротним — служба його така була: з усіма балакати і все знати. Лікаревий слуга був також вірменин, один із збіднілих його родичів, і вони могли розмовляти навіть тоді, коли б і стіни слухали: хто міг зрозуміти їхню мову? Тож, дивлячись на дощ, який стукотів і стукотів у вікно, очевидно, розпитував вірменин, чи довідався щось його слуга про того відчайдушного ченця.

— Він поселивсь у келії князя, — скаже слуга, — пробуває невідступно при ньому. Багато молиться, підіймає хворого і вкладає, переносить, коли треба, на своїх руках, годує, поїть і прибирає після нього.

— Це чудово! — мабуть, скаже йому вірменин-лікар і нервово хрупне кісточками пальців. — А лік він йому якийсь дає?

— Пити він йому дає, — скаже слуга, — а разом із питвом може й лік подати.

— Тоді я спитаю інакше: чи виходить він із монастиря? — різко спитає вірменин-лікар. — Чи ходить у ліс і чи збирає зілля?

— Він не виходить із монастиря, — скаже вірменин-слуга і опустить очі, бо винуватим себе почуватиме, адже не дізнався того, що хотів знати його старший родич і пан.

— Через кілька днів, — скаже тоді вірменин-лікар, а дивитиметься він, напевне, на заляпані шиби і слухатиме хлющу за вікном, — так, через кілька днів сходиш до монастиря і взнаєш, чи не упокоївся князь…

І, можливо, вчуються йому за вікном і в тому дощі тонкі жіночі голоси, що квилять плач посмертний; так плакали жінки, коли помер його батько, також великий лікар, — саме він передав синові свій досвід і таємниці. Тонко-тонко зноситиметься голос, і летітиме все вище й вище, і стане як нитка тонка, золота, що її й оком не узріти, і бринітиме ця струна болем та жалем — завжди щось таке відчував вірменин-лікар, коли печаль його навідувала, завжди чув той голос і плач. Натомість знову поставав перед ним гарячий Агапітовий погляд, і, здається, думав він, що в житті воно завжди так: люди начебто наввипередки один з одним біжать: того, хто перемагає, вітають, а того, хто позаду лишився, зневажають. І уявляться йому ті, що землю нашу посідають: багато народів і безліч людей; народи біжать збірними купами навзаводи один із одним, а в самому народі навзаводи біжать окремі люди. І чутиме, можливо, лікар тупіт безлічі ніг, однотонний, безнастанний, наче земля — степ неозорий, а народи — кінські табуни.