Валерій Шевчук - На полі смиренному

— І ще одне, — мовив він. — Коли візьмеш там, у трапезній, хліб, скажеш такі слова: «Ти вже отуманив мене, дияволе, коли я сидів на одному місці, а тепер я не зачинюсь у печері, але дістану над тобою перемогу, ходячи вільно…» Зробиш ти таке?..

Ісакій мовчав. Дивився на дерева, які стояли віддалік, і раптом побачив, що на них уже зовсім немає листя.

Всю цю історію оповів мені Ісакій, коли сидів я у затворі і вже творив оце писання. Він підходив до мого віконечка й оповідав, був уже зовсім ветхий деньми і на ладан дихав. Одне я помітив у нього: ніколи не забував він про те, що сталося тут, у печері, і хоч признавав уголос, що то був диявольський підступ, свій сумнів у серці тримав.

— Тобі, отче, треба було би покинути цю обитель, — сказав я йому навпрямки.

— Ні, брате, — прошепотів Ісакій, і його обличчя у віконечку посмутніло. — Мене було в темряву відіслано, і маю у ній пробувати навік. Така доля і призначення моє, і я це витерпів.

— Для чого ж, отче Ісакію?

— Щоб не відректися від нього і його любові, — відповів цей ветхий старець, — адже він виразно сказав: не маю достатньої сили для життя.

Це були останні слова, які він мені сказав. Решту історії оповів Марко-печерник, який приносив їжу, скіпки і свічки та й зупинявся часто коло мого віконця, — не взяв-бо я на себе обітниці мовчання.

Однієї літньої ночі заліз Ісакій у кліть, у якій лежала монастирська тканина, взяв її звідти і, зачинившись у келії, щось довго там ладнав, виходячи тільки до церкви і в трапезну, — через ветхі літа ніякої монастирської роботи він не робив. Пізніше подався з монастиря у город, де блукав від хати до хати і вступав у розмови з дітьми. Вернувсь у монастир величавий і натхненний, а за ним сунула ціла юрба дітлахів. На немале зчудування братії він привів цю юрбу до своєї келії і почав одягати у чернече вбрання. Дітям та забава сподобалася, вони захоплено ганялися один за одним, перечіплювалися в довгій одежі і падали, регочучись і веселячись. Реготався й веселився при цьому Ісакій. Вони влаштовували з дітьми всілякі ігриська, і на якийсь час монастир наповнився дитячим гомоном, сміхом і криками. Ченці зібралися й пішли з ігуменом туди, а Ісакій, побачивши похід, вигукнув ченцям назустріч:

— Ось ідуть нечестиві на чистих душею і серцем!

Ігумен схопив його тоді за бороду і почав бити патерицею, ченці ж кинулися на дітей, щоб зняти із них чернечу одежу, але ті злякано порозбігалися. Ісакій не пручався, покірно схилився перед ігуменом і навіть не скрикував, коли на спину йому лягала палиця. Зрештою він зойкнув і звалився ігумену в ноги, той торсонув його, вже безпам’ятного. І побачили тоді ченці, що мав він, безпам’ятний, ясне, погідне обличчя, начебто не биття зажив, а великої ласки. Ігумен, уздрівши це лице, вгамував пристрасть і наказав відлити знепритомнілого водою. Старець розклепив очі, і на його мокрому обличчі заграла щаслива усмішка. Він натужно звівся, а побачивши ігумена й братію, раптом кинувся перед ними на коліна:

— Дякую вам, брати! Дякую за ласку велику!

І всім тоді стало болісно й незручно. Ігумен сплюнув і пішов, розбрелася й братія, наче тікали вони від чогось соромітного й недоброго, а Ісакій стояв навколішках і дививсь услід чернецтву такими очима, які мав, коли не хотів брати до рота монастирського хліба. На цей його погляд обернувся тільки Лаврентій і тихо пригрозив Ісакієві пальцем.

Сталося те в літо чимало гроз. Налітали на землю великі вітри і зламали в монастирі кілька дерев. Часто сипало з неба градом, і деякі градини були такі завбільшки, як курячі яйця. Небо кошлатилося, й непокоїлося, і мигало блискавицями, а грім лупав так близько, що від нього тремтіли стіни. Ісакій не ховався від дощу, навпаки, як тільки зривався передгрозовий вітер, виходив із келії, знімав із голови кукіль, і його голова блищала ясним сріблом. Він ходив розміреним кроком від своєї келії до церкви, вряди-годи підіймаючи догори обличчя: дощ мочив його, а град боляче стьобав. Вуста його ворушилися, наче розмовляв він сам із собою чи, може, молився. Після однієї із найшаленіших гроз, саме тоді, коли й було зламано в монастирі ті кілька дерев, а води упало стільки багато, що вона шуміла із круч каламутними потоками, прийшов Ісакій до ігумена і знову попросивсь у затвор.

— Хоч пізнав я бісівське наслання в печері, — сказав він, — але це сталося тому, що не знав я підступів бісівських і лукавства. Тепер же зі мною господь Ісус Христос і бог мій, і молитва отця мого Феодосія, надіюсь я на Христа і дістану над бісом побіду.