Валерій Шевчук - На полі смиренному

Отаке почув я, раб божий Семен, про Прохора-лободника, череп якого мав нагоду оглядати в печерах. Своєї таємниці він не відкрив нікому, і хоч Єремія забрав після смерті старого всі його слоїки з настоями, ніхто не докопався, як же він їх виготовляв. Ніхто не взнав, чому так мало хліба з лободи міг він випекти і як саме робив він із попелу сіль.

Останній ковток напою випив Єремія зовсім недавно, але хліба з лободи випікати не міг, хоч витратив на те горщик рідини. Не міг він також витворити з попелу солі. Він шкодував за тим втраченим горщиком, бо ковток того напою, як свідчив він, знімав усі болі душевні, і, саме вживаючи напій, ставав Єремія прозорливий. Прохора ж за те, що не відкрив монастиреві своєї таємниці, було закопано без почестей, і тільки завдяки Полікарпу про нього почали говорити як про святого. Єремія ж ніде жодного поганого слова про Прохора не сказав.

Я почув у глибині печери ходу і накрив своє писання свитою. У віконце до мене зазирав Ісакій.

— Ги-ги! — оскалився він. — Послав мене Єремія підглянути, що тут робиш, брате Семене…

— Богу молюся! — смиренно сказав я.

— Сказав Єремія, що біс тебе навідує, ги-ги! Це як і мене свого часу… Єремія у цьому ділі зна…

— Його самого навідує біс, — сказав я спокійно. — Біс підозри і неспокою.

— Га-га-га! — засміявся Ісакій. — Піду йому скажу.

— Даремно це, — відмовив я спокійно. — Розкажи краще ще раз, як до тебе біс приходив…

— Нема чого розказувать, — нахмурився Ісакій. — Сам відаєш… Чув, брат Никодим відійшов до бога.

Я перехрестився.

— Га-га-га! — недоречно засміявся Ісакій. — Хотілося йому хворіти в монастирі. Знаєш, під ним черви заводилися. Як свого часу піді мною…

Його висохле лице у віконці посмутніло, а очі зробилися великі й сльозисті.

— Мене й сьогодні ігумен бив. Люто бив, бо я сказав… почекай, що я йому сказав? Я сказав, що побачив у церкві на його місці осла. А я й справді бачив там осла, — він дививсь у віконце гарячими, розпеченими очима. — Не страшно тобі тут сидіти, брате Семене? Мені б зараз страшно було.

— На бога уповаю!

— А я не уповав? — вигукнув тонко Ісакій. — Може, більше твого уповав. Наклав на себе одежу чернечу, коли ти ще малий був. Волосяницю одяг, наказав собі козла купити, здер із нього хутро і надягнув на себе — сира шкіра на мені так і висохла. Сидів у келії на чотири лікті і безперестанку зі сльозами на очах, молив бога. За їжу була мені проскура одна, і то через день, і води пив у міру. Сім літ так подвизався. Ніколи навіть на бік не лягав, а спав тільки сидячи…

— Заспокойся, брате Ісакію. Ти уповав таки більше мого, — заспокоїв його я.

— Уповав, і що з того? Всі б’ють мене і гонять. І все тіло в мене у синяках!

— Бо язичка не прищемлюєш, Ісакію.

— Але ніколи не брешу, — зі сльозами в очах сказав Ісакій.

— Саме тому тебе б’ють, — мовив я. — Коли б брехав, то тільки посміялися б з тебе. А за правду — б’ють…

Він пішов, а я вклякнув перед образом і задумався. Щодня приходить до мене цей чоловік і скаржиться. Його історію вже знаю.

Озираюся, по своїй келії. Ні, не на чотири вона лікті. Можу тут і лежати, і ходити. Не морю себе голодом, але тут важкий дух. Я зачинив себе тут добровільно не для того, щоб боротися із плоттю й неупокореністю, а щоб мислити й писати. Дивна це різнобіжність, але справжні думки тільки від неї й походять. Написавши те, що намислив, покину я це убоге місце. Можливо, візьму в руки патерицю, як Лазар, і рушу в світ, щоб до решти відчути над собою високе небо і сонце в ньому. Тут, у темені, все-таки гнітиться мій дух, як гнітився колись в Ісакія, Афанасія чи Іоанна. Однак, щоб писати про них, треба самому спуститись у затвор. Я хочу на якусь мить стати Ісакієм, Афанасієм чи Іоанном — хочу відчути те, що відчували вони. «Коли хочеш щось у собі заперечити — пізнати його добре треба», — міркую я, і це, здається, догідна богові думка.

День і ніч тут зливались водно. Вранці приходив печерник, подавав кухоль води, проскуру і свічечку, при якій він молився. Помолившись, дивився Ісакій на той химерний, ненадійний вогник, що освітлював сухі стіни, простелену долі житню солому і свиту. Мав Ісакій лопату, щоб закопувати випорожнення, але все одно дух від того стояв у келії гострий. Коли ж гасла свічечка чи скіпка, все поринало в темряву, хіба пройде мимо хтось із братії, пронісши вогонь, — тоді його віконечко жовто засвічувалося, а світло на коротку мить падало на протилежну стіну. Ввечері печерник давав йому свіжу воду та скіпку і коротко оповідав монастирські новини. Ісакій при цьому мовчав.