Валерій Шевчук - На полі смиренному

Прохор подивився на велетня біля порога вже милостиво. Він сів на ослінця і задивився на грубу, в якій палахкотів вогонь.

— Боюся я, — сказав він просто. — Боюся розкривати людям свою таємницю…

— Чому ж? Скількох би голодних це врятувало!

— Я не один рік прожив на цьому світі, — тим-таки ніяким тоном сказав Прохор. — Боюся я… Бо люди все добре на лихе перевертають!

— Одні на лихе, а інші на добре…

Стояли тоді над Києвом ясно-блакитні дні, і саме в ті дні відчув Лазар, що він уже вилікувався від свого великого горя. Вперше покинув монастир, перед цим відбувши довгу розмову з Єремією, — оповів йому про думки свої і про побит свій у Прохора, — по тому вийшов у місто. Був він ще сумний, і Єремія з любові до нього пішов за ним назирці. Скрізь бігали діти, ходили і їздили люди, все було так, начебто не падав минулого літа на землю страшний голод. Здивовано роззиравсь навсібіч Лазар, адже там, у монастирі, час для нього зупинився. Підійшов до того місця, де колись був його дім, — хата стояла порожня, а дворище заросло лободою. Він зайшов у хату і довго там пробув: очевидно, сів собі та й сидів. Згодом вийшов із хати і став після того посивілий ще більше і ще більше вихудлий. Сів на ганку й задумався, аж поки не почулися повільні, обережні кроки.

— Це ти, Лазаре? — сказав сусід. — А ми думали, що помер ти!

— Померли моя жінка і діти, — сказав Лазар.

— Відійшло до бога і в мене двійко дітей, — відмовив сусід. — Цього року на нивах добрий урожай.

Сусід присів коло нього, і вони перебули якийсь час мовчки.

— Із сіллю от зле, — сказав сусід. — Воюються поміж себе князі й не пустили із Галича купців та людей із Перемишля. Така дорожнеча на ту сіль.

— Багато солі в ченця Прохора є, — сказав Лазар. — Піди до нього й попроси.

— Хто це — Прохор?

— Той, що з лободи хліб випікає, — коротко сказав Лазар.

…Він ішов по вулиці, і його вряди-годи окликали люди. Він зупинявся і входив у розмови. А коли хто жалівся, що не має солі, посилав до Прохора.

Дивно виглядав він під ту хвилю. Височезний і суворий, ішов надмірно випростуваний, і ноги в нього наче погано згиналися. З-під шапки виливалося на плечі густе, сиве й кучеряве волосся, і коли він ішов, то розвіювалося воно в нього за плечима. Коли ж балакав, то мова його була уривчаста й коротка, але говорив із людьми напрочуд привітно. На нього навіть озиралися, бо дивну силу й привабливість випромінював. Відчув ту силу і Єремія, здалося йому, що Лазар, після того, як вийшов зі стін монастиря, не просто бідолаха, в якого померла родина, і вже не монастирський служка — якийсь дух особливий зійшов на нього й заповнив.

«Було трохи страшно дивитися на нього, — оповідав значно пізніше мені Єремія, — бо величезна сила прочувалась у його тілі, така сила, що має неземне начало, і я навіть подумав, чи добре роблю, що тягаюся йому вслід. Але я не належав під той час собі. Мені хотілося за ним іти, бо незвичну радість від того відчував. І люди ті, з якими він спинявся перекинутися словом, відчували, певне, те саме: після розмови із ним добра усмішка розквітала на їхніх обличчях».

Тим часом зайшов він на цвинтар, був той порожній та занедбаний. Лазар обірвав зілля з горбка, який сам був насипав: в горбі тому лежали його діти й жінка. Він молився, б’ючи поклони, згори лилося на нього велике сонце, а по обличчю котилися сльози. Зрештою упав хрестом на могилу і вдарився об землю кілька разів лицем. Після того встав і довго стояв нерухомий, як свічка. Здалося під той час Єремії, що спалахне він і справді вогнем, наче свічка, спалахне і згорить на цьому місці мертвих: надто великою печаллю був пойнятий. Коли ж повернувся, Єремія не захотів ховатися, а вийшов назустріч. Незвично сіре лице побачив, очі палали несамовито, а груди важко дихали. Лазар не помітив Єремії, а в того не вистачило сили гукнути на нього. Знову пішов по вулиці, вряди-годи спинявся, балакав із людьми, і це тривало доти, доки не наповзли на землю сутінки. Тоді начебто отямився, повернувся різко й дивився, як горить захід. Малинове світло осяяло землю, кинувши багряницю на калюжі й шибки, кинувши малинової барви на обличчя людські, і від того люди начебто погарнішали, особливо жінки, а білі стіни хат засвітилися м’яким фіолетом.

Лазар підняв палицю, що валялась у поросі, й уважно її обдивився. Знову зирнув на захід — його обличчя було м’яке й ніжне. Тоді стріпнув волоссям і швидко пішов у напрямку Золотих воріт. Вийшов з міста, повернувся і тричі перехрестився. Знову пустився по дорозі, яка була залита м’якими сутінками, і той сутінок навіки його з цього світу забрав.