Форостина Оксана - Duty free

— Та ну, перестань! Це нічого не змінило.

— Слухай, ти ж ходиш до церкви кожної неділі, так?

— Ну.

— Я не ходжу. Поясни мені, чому я більше в нас вірю, ніж ти? У вас всіх більше вірю — чому?

— Бо ти наївний американець. І вчасно звідси звалив. Мені, напевно, теж варто було. Шкода, що ти тоді не запропонував.

Прикро, коли програє твоя команда.

У всьому світі, навіть тут, з’явилися тепер якщо не Старбакси, то принаймні схожі на них кав’ярні. Для когось це можливість всюди почуватися, як вдома, для когось — звірятися за такими місцями, ніби за внутрішнім мірилом. Ось і Елайджа у напівпорожній мережевій кав’ярні впізнав однакову для майже усіх країн, де йому довелося бувати, чисту, нерозбодяжену радість вечірньої зміни: напівпорожню залу й симпатичну дівчинку в кедах, з дитячими щічками і дитячою посмішкою. Вона усміхалась Елайджі, коли запропонувала йому ще одну каву, всміхалася, коли, пританцьовуючи за вітриною з морозивом, робила лате, усміхалася до знайомих за сусіднім столиком і до себе, коли ковзала у своїх кедах по блискучих сіро-білих плитках кав’ярні. Все у цьому світі було правильно: за вікном потроху розсмоктувалися вечірні корки, розповзалися містом вогники автомобільних фар, спадали присмерки, шипів кавовий апарат і лунали актуальні хіти, які Елайджа ніколи не слухав з доброї волі, але які усіх нас переслідують — у кав’ярнях, магазинах, авто — і за якими ми насправді й відраховуємо відрізки життя, коли з часом ця пошлятина раптом обертається на кляте прустівське тістечко. За сусіднім столиком молоді менеджери, збуджені, мов підлітки на першому перегляді порно, обговорювали офісних дівок і бонуси. Щаслива дівчинка в кедах понесла комусь морозиво. Все у світі було правильно.

— Янкі, купи коньяку по дорозі.

Елайджа любив Сумну Фею за здатність починати телефонну розмову з головного. Вона таки переїхала до Києва і винаймала помешкання разом із подругою, яка тепер дуже доречно була у закордонному відрядженні. Однією з принад квартири (окрім величезної площі, розташування у самому центрі міста та рештків «сталінського шику» — доглянутий паркет, фортепіано, залишки бібліотеки господарів, кілька полиць жовтої і пахучої російської літератури) був балкон, який, хоч і не відкривав панораму більше, ніж на кілька кварталів, проте забезпечував великий кавалок неба, заграву офісних центрів і центральних вулиць, а також місце для двох дзиґликів і пляшки коньяку та попільнички. І ще можна було задерти ноги на широкі бетонні перила.

— Є речі, для яких немає назви.

— Наприклад? — Сумна Фея перехилилася струсити попіл.

— Наприклад, як назвати передчуття того, що тобі дістається якийсь бонус? У дитинстві нас із сестрою дорослі рано клали спати, а самі продовжували забаву. Ми, звичайно, обурювалися, але таки засинали під їхні стишені голоси, під телевізор, а потім прокидалися — чи від того, що вони з гостями сміялися й шуміли, чи від того ж телевізора, чи ще від чогось, не пам’ятаю. Ми виходили до них у піжамах, ще сонні, і це було неймовірно радісно, ми сміялися разом з ними. Ну, тобто навряд чи ми розуміли їхні жарти чи фільми, які вони дивилися, але це так, ніби ти отримуєш в житті ще один день, ніби таке маленьке диво — тебе раптом допустили до світу дорослих.

— Ага, це так, ніби не було якихось планів на вечір, але потім хтось дзвонить, хтось приїжджає, витягує з ліжка — і гуляєш мало до ранку!

— Щось такого. Або коли ввечері, особливо влітку чи навесні, забігаєш додому помитися-перевдягнутися і ще десь ідеш. Або коли одразу після роботи кудись ідеш. Найважливіше, що не мусиш повертатися додому у присмерки, тобто коли ще світло або навіть ще сонце, а ти йдеш додому.

— Ну, це не трагедія.

— Це страшенно сумно — повертатися додому, коли сонце сідає, вечір, ластівки кричать, люди сидять у вуличних кафе… А ти йдеш додому, як дурак, і розумієш, що цей вечір для тебе втрачений назавжди. Їх же насправді не так багато, таких вечорів, тому образливо — ніби півжиття втрачаєш. Це ж ніби смерть!

— Про смерть — це ти перебільшуєш. Хоча… — Фея оперлася спиною на балкон і замислилася. — Я думаю, що тоді ти маєш слово, яке тобі потрібно: воскресіння. Якщо ти раптом отримуєш шанс прожити цей свій вечір, у сенсі не проїбати, а саме прожити , то це воскресіння. Так само, коли ви з сестрою прокидалися вночі і йшли до дорослих — теж ніби отримували на шару кавалок життя, який би інакше просто проспали.