Форостина Оксана - Duty free

Усі наші розмови десь зберігаються так само ретельно, як чат у GTalk . Наші відчайдушні смс на перших важких мобільних телефонах (ми тільки почали випробовувати цей жанр — відчайдушних смс), освідчення на загублених навічно сім-картках, наші електронні листи, спалені вірусами, наші крики до Бога, надиктовані операторам пейджингової служби — усе зберігає вселенський ґуґл. Колись ми зможемо ще раз передивлятися улюблені епізоди, проте зараз на YouTube не знайдеш саме той вечір, з якого пам’ятаєш тільки колір одягу чи сорт вина, але не пам’ятаєш адреси помешкання, пам’ятаєш розклад дня, але не пам’ятаєш, яке було місто, пам’ятаєш запах снігу, але не згадаєш рік.

Раніше Елайджа був певний, що пам’ять ніколи його не підведе, що він завжди пам’ятатиме все найголовніше до деталей, він час від часу проводив інвентаризацію пам’яті, як справжній бойскаут залишаючи на своєму шляху мітки й знаки, за якими потім, повертаючись, міг би віднаходити запаси хмизу та холодні джерела. Тільки тепер він зрозумів, що так роблять ті, хто збирається повертатися тією самою дорогою. Він не озирався, але якби вирішив просто рухатися вперед, чи потрібні були би йому всі ці хитрощі виживання в екстремальних умовах? Чи потрібна була би йому його пам’ять, якби він щиро вірив у переслідуваний горизонт?

Але останніми роками він починав багато забувати. Мітки вицвітали з кожним сезоном дощів, сонця й снігопадів. Пам’ять витончено йому помстилася за ці втрати: тепер він не пам’ятав, як, за яких обставин знову опинився біля однієї з останніх зарубок, не пам’ятав, як раптом трапилося, що він перестав боятися болю.

Наближаючись до першої з міток, Елайджа побачив себе самого.

— Гей! Пане Мельник! — Елайджа прокинувся від голосу Тараса та подиху холодного нічного повітря на автозаправці. — Скоро Київ.

Цікаво, чому вони не спілкуються? Тепер, коли це не становить технічної проблеми: є мейл, скайп, фейсбук, врешті-решт, де вони один одного так ніколи і не зафрендили. Жодних тобі пристрасних діалогів у ICQ , жодних за всі ці роки.

Елайджа стояв перед білбордом з її обличчям. А потім зайшов у перші-ліпші двері якоїсь крамниці чи бару і набрав номер, який завбачливо взяв у Феї минулого літа у Львові.

Побачитись запропонувала вона, трохи здивована, та ні — добряче здивована, бо завжди мала кілька в’їдливих фраз на всі випадки життя, а тут відповіла на його монолог розгубленою фразою: «стільки років уже пройшло…».

Елайджа зателефонував їй не для того, аби побачитись, хоча, звичайно, втішився з пропозиції. Він вдихнув повітря і попросив пробачення: за втечу, за боягузтво, за кількарічне мовчання. Він дзвонив попросити пробачення і сказати, що всі ці роки намагався залишатися тою людиною, з якою вона колись познайомилася, і що хотів би назавжди цією людиною залишитися, сказати, що одного дня, відповідаючи на «як справи?», усвідомив: нічого важливішого за їхнє знайомство в його житті так і не трапилося.

Решту вони домовилися обговорити за сніданком.

Тієї ночі Елайджі снилися старі квартали під Замковою Горою — ті самі, в яких він стільки разів примудрявся загубитися. Початок сну минув у якихось в’язких розмовах, а потім Елайджа вийшов на вулицю і побачив надвечірню площу, сонце на каменях, на старих дерев’яних рамах, запорошених вікнах. Він чомусь подумав, що ця квартира на першому поверсі колись мала двері на вулицю, тут перед цими вікнами, де тепер пробивається через бруківку трава і сохне пташиний послід, була тераса ресторану. Внизу за площею вже була жвава вулиця з машинами, і він рушив убік, на сусідню площу, здається, у реальному Львові це була площа Святого Теодора, він побачив перед собою ще один дивний квартал, збудований, вочевидь, пізніше, вже наприкінці 19 століття, і, вдихаючи запах розігрітих на літньому сонці віконних рам, почав рахувати поверхи. Їх було сім, і це дуже дивно, бо аж таких високих будинків у той час не піднімали, Елайджа точно знав. А будинок стримів угору, але не загрозливо, а ніби зливаючись із сонячним світлом, зберігаючи при цьому цупку матеріальну основу старих фіранок, вазонів на вікнах, черепиці, антен, балконів, і Елайджа, рухаючись цією сонячною площею кудись у бік центру, заплакав. Від сліз і вдячності він прокинувся.

На станції «Палац Спорту», як і на багатьох центральних станціях київського метро, встановили монітори з рекламою й якимись пацаватими міськими новинами. Монітори зустріли Елайджу гірко-солодкими ролінґівськими скрипками з хіта 1997 року, знову модного тієї весни.