Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Може, це все їй лише снилося? Може, зараз вона прокинеться у маленькому номері, ввімкне телевізор і зрозуміє, що тут немає нічого, що могло би її зігріти чи втішити, що вона геть чужа і що повертатися їй теж нікуди? Але навіть якщо цей чоловік — усього лишень марево, зараз, поки воно їй увижається, Андріані було незбагненно тепло й спокійно всередині. А млосне відчуття загубленості дрібної комашки у великому мурашнику, у якому не міг собі дати ради навіть Творець, кудись поділося.

А тим часом незнайомець порівнявся з нею, відхилив пальцями шарфа від губ і усміхнувся.

От бувають же ж такі щасливчики, яким кава допомагає вранці прокинутися! У мене з цим серйозні проблеми — якщо заварюватиму її, ледь продерши очі, то з цього вийде щось непоправно несмачне. Моя кава любить увагу, а яка там увага вранці?

Узагалі-то, я дуже люблю свою роботу. Люблю студентів, люблю їх надихати й розповідати всілякі таємниці Всесвіту — ну добре, нехай не таємниці, а всього лише різні правила та їхнє практичне застосування, але все одно — я це люблю. Єдине, чого не люблю, то це вставати вранці. А мені, як навмисне, щоосені ставлять першу лекцію, ту, що на 8:30. Коли я ще була студенткою, то під час першої лекції додивлялася кольорові сни в своєму ліжечку. А тепер так не можу. Відповідальність. Доросле життя.

Зате так приємно йти вранішнім містом одразу після прохолодного вересневого дощу — здається, наче воно, ще зовсім сонне, тільки вийшло з душу і ще не встигло витерти краплинки води зі шкіри. Я відчуваю, що воно таке відкрите для мене і зовсім мене не соромиться. І що я — вдома.

І як тим дітиськам удається прийти так рано? І сміятися, і щось бубоніти між собою, поки ще не продзеленчав дзвінок. А потім усміхатися мені й принаймні робити вигляд, що щось конспектують. Лише Максим Ш. знову заснув за останньою партою. Нестримний хлопчисько в більш «зрілу» пору доби, вранці — таке зворушливе дитятко. Так і хочеться підійти, вкрити його пледом, приспати в ньому назріваючу дорослість і дати насолодитися дитинством бодай уві сні. А ще краще — самій сісти за останню парту десь неподалік, покласти голову на книжку і солодко спати. Але я нагадую собі, що я викладачка, йду проходом до Максима, намагаючись не дуже цокотіти підборами, й кладу руку йому на плече.

— Доброго ранку, хлопче. Нам тут усім сниться лекція, а вам що? Він кидає на мене грайливий погляд, потирає щоку, на якій лежав, і намагається сісти рівно.

— Учорашній футбол.

— Прекрасно. Перекажете сюжет свого сну на перерві. А зараз вертайтеся в сім’ю, — я усміхаюся йому й повертаюся назад.

Дівчатка на передніх партах хихотять і ледь помітно оглядаються на Максима.

Ми говоримо про важливе і світле, студенти щось запитують, я відповідаю — і від цього наче оживаю. Мені здається, немає кращої терапії від бажання поспати, від осінніх депресій і невпевненості, від утоми й смутку, ніж розмова з молодими людьми й можливість їх надихнути. Коли їхні очі світяться цікавістю, я почуваюся королевою.

На перерві, як я й обіцяла, слухаємо розповіді про Максимів футбол. Він щось вигадує на ходу, активно жестикулює, дівчатка згурмилися навколо мого столу й ловлять кожне його слово. Дуже хочу, щоби цей збитошник урешті взявся за розум і здійснив свою мрію — у нього такий неймовірний потенціал! Я щовечора молюся за всіх своїх студентів, а за нього особливо.

Знову дзеленчить дзвінок, молодь неохоче розбрідається по аудиторіях, а я йду додому — через осінній парк. У місті, де я колись навчалася, так багато кав’ярень, де подають каву-ту-ґоу в паперових горнятках. А у нашому маленькому містечку є два ресторани, у яких хтось час від часу справляє весілля і які відчиняються не раніше обіду, у містечку, де найвищий навчальний заклад — то професійно-технічне училище, де я й читаю свої ранкові лекції, не подають каву в паперових горнятках. Може, воно й добре, бо я п’ю її завше зі справжніх, керамічних, і заварюю у глиняній джезві, і взагалі, кава для мене — то цілий ритуал.

Збоку пробігла руда білочка, кумедна така. Кудись поспішала — заклопотана, весела й дуже граційна. Я люблю своє місто за те, що в його парках живуть білочки.

А зараз прийду додому, нагодую своїх рудих собак і заварюватиму каву. Завтра субота, але що з тієї суботи, якщо я за якимсь абсурдним законом фізики прокидаюся раніше від будильника? До речі, давно вже хочу запитати нашого фізика, в чому тут може бути справа.