Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

Але все ж виходити зі своєї схованки було лячно. Відкрита галявина, тин… А що, коли злодій обернеться?.. Але голос бабусі заворожував, манив, а розбійник ходив зовсім неподалік. Я побіг. Летів, не чуючи під собою ніг. Якось майже раптово дістався тину й узявся перелазити, вчепившись за нього руками й намагаючись закинути праву ногу на другий бік.

Бабуся голосно засміялася — її тепла усмішка кудись зникла, натомість залишивши потворний беззубий рот. Вона вже не говорила чітко, як тоді, коли кликала мене; вона шамкала, шипіла, наче змія, і щойно я з переляку зачепився штаниною за кілок, покликала злодія.

— А дивишь-но, шьо тут у нашь є!

Він обернувся й зареготав. Вона стояла за декілька метрів від мене — стара, лиха й жаска. Він був ще далеко, проте вже потроху рухався у мій бік своїми закривавленими, брудними ногами, потираючи руки. Я хотів тікати — і було куди! У мене були здорові, прудкі ноги! Навколо був ліс, який я добре знав. Вони були достатньо віддалік і не могли рухатися швидко. Але всередині мене було стільки страху, що я й поворухнутися не міг.

…Тоді прозвучав голос — не знаю, чи то хтось зі сміливих героїв, про яких я стільки читав, промовляв до мого боягузтва, а чи тато (або хтось із гостей) виголосив ту репліку голосніше, ніж інші, але раптом я прокинувся. А у вухах стояло войовниче: «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!».

І то була перша фраза, яку я записав у свій блокнот. Того ж дня я попросив тата купити мені товстого, «дорослого» зошита. Тато мав такого в закамарках свого робочого куточка, який він гордо називав кабінетом. І я взявся писати — старанно, намагаючись приховати округлість свого ще доволі дитячого почерку.

Того вечора до нас прийшло багато гостей, і я — поки ніхто не бачив — випив свою першу каву, а кухлик (усі філіжанки дісталися гостям, а я від незнання налляв собі цілий кухлик темного напою — і потім не бачив ніяких снів цілу ніч) поставив на записник. Під словами «Не дозволяй своєму страху ставати компаньйоном твого ворога!» — на пам’ять, напевне.

Той записник і досі лежить у моїй шухляді. Там багато мудрих або геть наївних слів. Я виписував цитати з книжок, журналів, газет, з пісень і висловлювань друзів — татових і своїх. Щось стало моїм життєвим принципом, достовірність іншого заперечив час і досвід. І все ж усі ті слова додали щось до формування мене, як людини.

Але перша сторінка зошита, де темніє пляма від першої кави і фраза, яка завершила той мій сон, висить у рамці над моїм письмовим столом. І щоразу, коли в грудях виникає те хлоп’яче відчуття боягузливого зіщулення, я кажу собі, що потрібно просто розпружитися. Зчепити штанину з кілка і діяти, залишивши страх на дерев’яному тині — на пам’ять.

— Ну і що там може бути цікавого? За що мені кожної п’ятниці така кара?

Ліля неохоче підвелася з дивану й побрела у ванну, заодно додавши звуку в програвачі. У кімнаті там і сям лежали різні частини вечірніх нарядів, а коло м’якого крісла шеренгою розмістилися декілька пар взуття.

Дівчина уважно розглядала своє відображення в дзеркалі: зараз була зима, й шкіра виглядала втомленою і… якоюсь сумною.

— У виснаженої та знудженої жінки завжди кисла міна й прив’яла шкіра, чого ж іще хотіти, — із удаваною байдужістю сказала Ліля й узялася дбайливо змивати денний макіяж із обличчя й ніжно, самими пучками, наносити крем.

Сьогодні була п’ятниця, і дівчина могла б залишитися вдома, послухати музику, прийняти ванну з ароматичною піною під стелю, подивитися смішні фільми, напекти коржиків чи почитати книжку про гномів. Та що завгодно можна було би зробити — аби тільки нікуди не йти. До того ж надворі було холодно, брудно й страшенно неприємно.

Але робота є робота, а її робочий день у п’ятницю продовжувався на невизначену кількість годин, якщо якимсь нехорошим людям приходила в голову ідея влаштувати вечірку, концерт чи відкриття готелю, як ото сьогодні. За останній рік роботи в редакції часопису, куди постійно, без усілякого сорому, приходили запрошення на всі ці події, Ліля повірила, що нехороших людей у світі тьма-тьмуща, і вільні вечори в п’ятницю їй не особливо світять.

Інколи дівчині щастило — і до міста приїжджали нереальні хлопці зі шкірою кольору міцної кави та грали джаз. Або ж талановиті пари палко танцювали танго. Або ж хтось — раз на сто років — писав хорошу книжку й розповідав про неї так захоплююче, як колись Лілин дідусь розповідав онуці про свою службу в армії і те, як вони з товаришами купалися в Байкалі.