Сергій Жадан - Месопотамія

За місяць вона повернулась. А взимку знову пішла. Цього разу попросила дати їй час на роздуми. Під час роздумів несподівано вийшла заміж. Зі мною, ясна річ, стосунків не переривала. Я почав ревнувати її до її ж чоловіка. Навіщо він тобі? — питав. — Для чого ти його тримаєш? Ти ж просто мучиш його. Вона погоджувалась, але, ясна річ, розлучитись із ним не могла. Та він би й сам не пішов. Я хотів із ним поговорити. Вона забороняла, влаштовувала істерики, говорила, що покінчить із собою, якщо він про мене дізнається. Ясна річ, обіцяла, що все владнає, обіцяла, що все буде добре. Навесні з чоловіком розлучилась. Навіщо ти взагалі з ним одружувалась? — питав я. Вона пояснювала, говорила щось про борги, які потрібно повертати тим, хто нас любить, про любов, яка рухає нами всіма, про сплату й розрахунки, чесність і справедливість. Я розумів, що вона й далі з ним бачиться, мені про це, ясна річ, не говорячи. Так почалося літо. У червні вона сказала, що завагітніла. Ясна річ, не від мене. Ясна річ, не від нього.

«Америка видається мені країною дійсно рівних можливостей, — повідомляв Боб Кошкін, пишучи короткі, проте місткі електронні листи рідним та близьким. — Основу цієї рівності я вбачаю в надійності конституційних норм і сталості демократичних засад. Я вірю в життєвість та гнучкість американської ліберальної системи, бачу майбутнє за виробленими нею принципами взаємодії великого капіталу з державними механізмами фінансового регулювання. Єдине, що викликає в мене певні застереження, та навіть не застереження: єдине, що мене по-справжньому вбиває, — це кількість тут негрів».

Два місяці тому, на початку літа, він висадився на летовищі Джона Кеннеді й рушив уперед, почуваючись так, як, мабуть, почувався свого часу Колумб: хитавиця ще не відпустила, думка про океан викликала спазми, проте під ногами лежала Америка й час було братися до її підкорення та окультурення. Діставшись міста, Боб видзвонив колишнього однокласника, що вже з добрий десяток років топтав ряст на Іст-Віллідж. Однокласник прибув на зустріч за півгодини просто в банному халаті. Боб мав на собі ковбойського капелюха із зображеними по колу карпатськими оленями, легкий піджак та яскраві строкаті шорти. За шортами однокласник його й упізнав. Обійнялись, навіть розцілувались. Зовні були схожі на пару трансвеститів, що зустрілись після тривалої розлуки. Причому трансвестит у шортах зустрічі тішився, а трансвестит у банному халаті волів би її максимально відтермінувати. Додому Боба однокласник не повів. Сіли в китайців, замовили чай. Боб розраховував, що за нього заплатять, однокласник розумів, що таки доведеться. Боб дістав із татової шкіряної валізи, обліпленої ендеерівськими наклейками з ніжними жіночими головами, сувенірну тарілку, чомусь із видами Криму. Це тобі, — сказав. Однокласник подякував, побачив вид Ай-Петрі. О, — сказав, — я в Ялті вперше на трипер захворів. На тренувальних зборах. Бобу стало незручно. Забрати? — кивнув він на тарілку. Ні-ні, — заопирався однокласник, — по-своєму це приємні спогади.

«Пам'ять, — зауважував потім Боб у своїх повідомленнях, — здатна примиряти в нашій уяві речі, на перший погляд несумісні й протилежні за своїм логічним наповненням. Іноді я думаю: з яких печальних епізодів складається наша свідомість, з яких невтішних випадків! Мабуть, саме всеохопність пам'яті й невідворотність спогадів і змусили людство вигадати спорт, мистецтво та анестезію».

Однокласник провів його до метро й пішов собі, тримаючи під пахвою подаровану тарілку, ніби згаслий німб. Того ж вечора потягом Боб дістався благословенної Філадельфії. Знайти родичів виявилося зовсім нескладно: Кошкіних у телефонній книзі було лише двоє — тьотя Амалія й дядя Саша. Дядя Саша, щоправда, записаний був як Алекс, але Боба це вже не могло спинити — він відразу ж набрав родичів і натрапив на дещо сварливий дівочий голос. Це виявилась його кузина Ліліт. Боб довго пояснював їй мету свого приїзду та ступінь їхньої спорідненості, ковтаючи приголосні, не тримаючись думки, тиснучи передусім на дитячі спогади й притаманну їхній родині гостинність… Так, — кричав, — саме так: міжнародними авіалініями України! Хрестовим походом крізь усі д'юті-фрі! Не їв дві доби! Не мав жодних сумнівів, що знайду вас і зможу стиснути в братерських обіймах. Ліліт пояснила, як їхати. Порадила не їхати зайцем — вони ні за що платити не будуть.