Сергій Жадан - Месопотамія

Було їх багато. Я навіть не бачив тих, що стояли позаду. Але відчував їхнє тепло, від якого ніздрі й горлянка бралися кригою. З півсотні їх було напевне, а то й більше — очі ще не звикли до яскравого ранкового світла, обриси їхні чорно застигали, ніби вирізані зі старого заліза. Одягнені були по-вуличному, всім років по двадцять-тридцять, коротке волосся, зручне спортивне взуття, легкі куртки з капюшонами, темні широкі тренувальні штани. Стояли нерухомо, чекаючи, очевидно, на мою появу. Піймали, — подумав я й притулився спиною до цегляної стіни.

Усі пильно розглядали мене, дивилися мені в очі, ловили мої панічні рухи. Нарешті один із них, старший, заговорив.

— Звідси? — кивнув він головою на вікна вгорі.

— Ну, — погодився я.

— Давно тут живеш?

— Недавно, — чесно відповів я.

— Чорного знаєш?

Я завагався. Хто вони? — подумав. — Що їм говорити? Чорного я знав. І він мене теж знав. Але я не знав, добре це чи погано. Вирішив говорити як є.

— Знаю, — сказав.

— Знаєш, де він? — старший підійшов до мене зовсім близько й притишив голос.

— Та звідки? — здивувався я.

— Точно? — перепитав старший, упритул наблизивши до мене своє обличчя. Пахло від нього бензином.

— Точно, — я намагався не відводити погляду.

— Ну ладно, — так само тихо сказав старший, — дізнаєшся — скажи.

— А ви хто? — не втримався я.

Старший на мить відсахнувся й подивився на мене, не приховуючи здивування. Потім знову нахилився й тихо заговорив. Майже зашепотів. Я ловив якісь його слова, інші натомість безнадійно пролітали повз мене. Перепитувати я не наважувався, слухав те, що міг почути, дивуючись і запам'ятовуючи. Бо говорив він речі важливі. Настільки важливі, що мені й чути їх було не обов'язково — я й так усе це знав.

— Ми митарі, — сказав старший. — Митарі й сторожа. Ми збираємо данину з тих, хто винен, збираємо її для того, аби в усьому була рівновага. Ми забираємо зайве й повертаємо те, чого не стає. Ми полюємо на винних і підтримуємо боязких. Ми отримуємо мито з ощадливих і щедрих, з легковірних і підступних, ми збираємо його в горішньому місті й бідних кварталах за рікою. Ми беремо з підприємців та банкірів поважні щомісячні суми, але не гребуємо й мідяками робітників, чоботарів і перекупників. Ми складаємо монету до монети, банкноту до банкноти, ми фіксуємо кожен грошовий переказ і зберігаємо кожну фінансову розписку. Оскільки знаємо: ніщо не може залишатись несплаченим, не можна лишати по собі в цьому житті жодних боргів, не можна йти з цього життя боржником. Маєш повернути все, що тобі не належить, маєш розрахуватися за все, що отримав. Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне — ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі тут, у цьому місті, і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов'ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мов кам'яним вугіллям узимку. Без неї, без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги, його покинуть останні мешканці, вони вийдуть із нього, наче з лабіринту, не в змозі далі блукати цими вулицями й закутками без жодної мети. Тому — що б не сталося, що би з нами всіма не відбулося, які б скрутні часи нам не випало переживати, які б негоди не спали на наші дахи — ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито, добираємо його атом до атома, подих до подиху, смерть до смерті. Знаходячи спільну мову з тими, хто нічого не приховує. Переконуючи тих, хто нам не довіряє. Знищуючи тих, хто стоїть нам на заваді. Так і передай Чорному, — старший повільно відвів голову, відступив убік, повернувся до своїх, щось їм сказав, повернувся, рушив до ріки. Решта рушила за ним. Залишились бензинові плями, у яких відбивалося вигоріле небо серпня.

За тиждень вона переїхала до мене. Речей не брала, сказала, що взагалі не певна, чи в нас щось вийде. У нас вийшло. Але за пару місяців вона влаштувала грандіозну сварку. Усе як завжди — вогонь виник нізвідки, але зжер усе, випалюючи наші спогади, мов кораблі в порту. Вона довго кричала та ображалась. Я теж ображався, але радше на себе самого. Ідучи, вона сказала, що змінить номер телефону, аби я не дзвонив. Я просив не робити цього, пообіцяв не дзвонити. Але надвечір зателефонував, перевірив. Вона справді змінила номер. Ну й добре, думав я, далі злостячись на самого себе, добре, що я для неї помер, добре, що все це сталося так швидко, добре, що не було всієї цієї тяганини зі з'ясовуванням стосунків. Дуже добре, думав я, дуже добре. Хоча що доброго, коли подумати?