Сергій Жадан - Месопотамія

Старший повільно повів шиєю, завмер і почав хрипко видихувати всю свою чорну агресію, Фіма зрозумів, що це кінець, що ось тепер усе напевне й почнеться, що старший повідомив своїх про те, що далі тягнути немає сенсу — потрібно просто порвати цього чужого, що забрів на їхню територію. І потягнувся вже до Фіми, ледь помітно загріб лапами мертву глину, це кінець, зрозумів Фіма, це справжній кінець, і відвести його неможливо, потрібно просто сприймати все таким, яким воно є, себто жорстоким і несправедливим. Він подивився вожаку в очі, аби смерть не настигла його зненацька. І вожак теж піймав цей його погляд із повагою, проте без жодних послаблень: усе має бути так, як має бути, кожен отримає те, на що заслуговує, прощення не буде нікому, винятки принижують, і коли Фіма, стиснувши зуби й кулаки і зробивши півкроку вперед, приготувався відчути на горлянці солоний віддих собачої пащеки, звідкись збоку з'явилася жінка. Була вона високого зросту, темна лицем, старшого віку, одягнена в синій чоловічий плащ, на ногах мала важкі черевики. У руках тримала безліч торб і пакунків, якісь навіть волочила за собою по гарячій глині. Набиті ці пакунки були древнім одягом і порожніми пляшками, виловленою по смітниках їжею й стародавнім кухонним начинням — горщиками, ножами, тарілками й ложками. Усе це торохтіло й перекочувалось, і сама вона, здавалось, теж торохтіла всіма своїми суглобами, і пил стояв там, де вона проходила, і пахло від неї старим помешканням, у якому померла немолода людина. Вона ковзнула по Фімі порожнім поглядом, ніби й не бачила його, ніби його тут і не було зовсім. Пси нашорошились і завмерли. Далі гарчали й скалили пащеки, проте вже скоріше за інерцією, не бажаючи відступатись від жертви, що так легковажно трапилась їм до лап.

— Бальтазар! — покликала жінка старшого, з пошрамованим чолом.

Той незадоволено сіпнувся було в бік Фіми, проте голос її подіяв на нього дивним чином: ніби паралізував його впевненість, перепинив його лють. Відвернувшись від Фіми, Бальтазар потягнувся мордою до жінки, та простягла йому свою висохлу темну руку, гладячи побиту голову. Потому рушила вперед. Зграя поспішила слідом, зникаючи за рогом і лишаючи по собі запах сухої шерсті.

Надвечір вона передзвонила йому. Вибачилась, домовилась про зустріч. Він запропонував приїхати, забрати її прямо тепер. Не треба, — відповіла Оля, — завтра все одно побачимось. Подумала, що чоловіки ніколи надовго не затримувалися в її житті. Траплялось так, що вона сама звертала на них увагу, вирізняла їх із-поміж інших. Торкалася вперше їхніх долонь, зазирала вперше в їхні очі, запам'ятовувала їхні зморшки, вимовляла їхні імена. Дозволяла їм залишитись поруч із собою. Пізнавала їхні звички, їхню поведінку, прислухалася до їхньої мови, вислуховувала їхні оповіді про пригоди, перемоги та нещастя, коротко, проте чітко переривала всі їхні спроби дізнатись про неї більше, ніж вона хотіла розповісти. Легко насміхалася з їхньої хоробрості, ніжно бентежилась від їхньої довірливості, жорстко відповідала на їхню агресію. Підлаштовувалась під їхнє дихання, підштовхувала їх до рішучих дій, втрачала з ними відчуття часу, лишала їх зрештою сам на сам з їхніми бідами та викривленими уявленнями про любов і вірність. Сумувала за ними потому, згадувала їх, забувала, знову відновлювала в пам'яті все, що вони говорили їй, у чому вони їй присягались, що вони з нею робили. Їй вистачало сили, аби не повертатися до них, і ставало розуму, аби не забувати про них назавжди, ховати глибоко під шкірою згадку про кожного з них, про їхню впевненість і рвучкість, слабкість і необов'язковість, уважність і закоханість, непостійність і святенництво. Чоловіки в цьому місті, — думала вона, — народжуються для оборони та завойовницьких походів. Їх виховують у покорі та стриманості, їх із дитинства вчать зносити холод та спеку, біль та голод. Вони виростають, аби боронити фортечні мури міста, аби будувати церкви й торговельні склади, примножуючи міські статки й славлячи всіх святих, що дбають про наше місто. До обов'язків їхніх належить підтримувати в робочому стані газову мережу та водогін, дбати про жінок та дітей, годувати вуличних тварин і відганяти диких птахів від фруктових дерев. Призначенням їхнім є любов, боги відкривають серце кожного з них для закоханості й запеклості, налаштовуючи їх на безкінечні радощі та страждання. Тому їм залишається кохати й сподіватись, вірити й розчаровуватись, чекати й не відступатись, дякувати й переконувати, втрачати все, що надбали, і починати щоразу все спочатку. Сподіваючись, що цього разу любов їх не зрадить, а смерть відступиться.